Розділ 5

В перші хвилини навіть не вірилось, що це трапилось насправді. Наче, дурнувата картинка з  фільму, їй богу, щоб отак посеред білого дня напали. Проте холодне лезо та гострий пекучий біль, де воно зачепило шкіру, миттю повернули у дійсність.

 Звісно, в цю саму мить перехожих наче корова язиком злизала. На допомогу ніхто не спішив, ба навіть поліцію, скоріш за все не викликав. 

‒ У тебе є те, що належить декому іншому, ‒ нерозбірливим голосом прошипів у вухо нападник.

‒ Це ж кому? ‒ не знаю, де взяла сил, щоб так зухвало відповісти. Насправді було страшно до тремтячих жижок.

‒ Не твоє діло! ‒ добряче шарпнув за плече.

Дихання перехопило від болю. Кістку ніби простромило здоровенною гарячою голкою.

‒ То як… я маю… знати… що воно справді… належить… йому? ‒ ледве вимовила, перед кожним словом хапаючи ротом повітря.

‒ Язиката занадто! ‒ прохрипів з якимось таємничим задоволенням, від якого у мене буквально стало дибки волосся. ‒  Такі дуже швидко втрачають свій язик.

Важко ковтнула, відчуваючи як задушлива грудка, прокотившись горлом, примусила лезо встромитись ще глибше.

‒ Віддавай фотоапарат, язиката! Якщо, звісно, жити хочеш.

Шепіт прозвучав зловісно та лячно. Мене все більше і більше охоплював страх. І якби не пам’ять про дідуся. Якби річ була не в ньому, а скажімо вимагались гроші чи телефон, віддала б не задумуючись. Я не геройка, ні разу. Навіть на бойові мистецтва не ходила, лише в художню школу. А ще невисока, дрібна та худорлява. Будь-хто, вищий ста сімдесяти сантиметрів, поряд зі мною Говерла. І хоч цей головоріз був приблизно мого зросту, худий та миршавий, проте все одно значно сильніший за мене.

‒ У мене її немає! ‒ вперто наполягла. 

Зажмурилась, бачачи як перекосилось від гніву його обличчя. Лоб та очі зловмисника закривав каптур, проте вузькі губи презирливо скривились.

‒ Брешеш, язиката!

Судомно захитала головою.

‒ Брешеш… ‒ нахилився до мене, прошепотів майже у вухо.

Я зіщулилась, ледь не схлипнула, настільки огидним і страшним мені він був. Але щось глибоко всередині, десь у самому куточку серця заважало розтиснути руки й віддати світлячку. Наче хтось невидимий тримав мої долоні міцно притиснутими до рюкзака.

Нападник глибоко вдихнув, прямо біля самої скроні, і я відчула як потік прохолодного повітря колихнув моє волосся, а пальці на моєму плечі розтиснулись і болісно смикнули за лямку наплічника. 

Я вчепилась у нього, як утопаючий за соломинку. Навіть забула про ніж біля горла. Проте і сам ніж зник, хлопець задіяв другу руку, щоб відібрати у мене бажаний скарб. Його перемога була близька, хіба мені тягатись з молодим, здоровим і повним сил чоловіком. 

Почувся жалібний тріск, тканина не витримала навантаження, і лямка почала повільно відділятись від решти рюкзака. Розуміла, якщо навіть якимось чудом мені стане сил опиратись, то сам рюкзак підведе. Ледь не заплакала від відчаю, чомусь в той момент навіть думки не виникло, кликати на допомогу. І я, і студент боролись мовчки, як два німих міми. Пізніше я обізву себе дурепою за це, але в ту мить я могла робити лише одну річ ‒ шалено опиратись.

І ось коли сили були маже втрачені, а руки боліли, ніби їх витягували на дибі, перед очима щось майнуло, наче чорна блискавка. Зловмисник тихо охнув та, випустивши рюкзак, упав на асфальт.  А переді мною з'явився той самій незнайомець зі сну. Він окинув мене прискіпливим поглядом, переконався, що все гаразд і знову кинувся на зловмисника. 

Ноги затремтіли, кров шугонула прямо у скроні, забилась там нерівними поштовхами. Тіло кинуло спочатку в жар, а потім у холод. Я притислась до бетонного стовпчика паркана і повільно сповзла на землю, відчуваючи, як темніє перед очима, а коліна  слабнуть. Знала, що потрібно тікати, бігти звідси якнайдалі, викликати поліцію, кликати на поміч, але не могла поворухнутись. Навіть дихала через раз, і намагалась не дати волю сльозам.

Звуки долинали, наче крізь туман.

‒ Що тобі від неї треба? ‒ незнайомець схопив за грудки нападника, шарпонув нагору, щоб той звівся на ноги. 

Я лиш краєм ока, бачила, що діється між цими двома. Боялась дивитись і разом з тим не могла відвести нажаханий погляд.

‒ Н-н-нічого! ‒ він судомно засукав ногами. ‒ Нічого! Я не бажав їй зла! Дивись, навіть ніж несправжній. 

На асфальт упав пластиковий ніж з набору одноразового посуду.

‒ Я не вбивця! Лише виконую замовлення… Просто замовлення. Моє завдання було налякати, за можливості забрати сумку. Сказали, дівчина вкрала дещо, дещо цінне, антикварне. В поліцію не заявиш. Кривди робити не збирався. Присягаюсь!

‒ Хто замовив? 

‒ Не знаю! Не бачив його! Тобто обличчя не бачив. Темно було! За роботу заплатили наперед, я й не цікавився. Залякати дівку не така вже й важка справа. Я не збирався кривдити. Це був жарт! Язиката, чуєш, жарт це був! ‒ визирнув із-за плеча незнайомця нападник. ‒ Цим “жабоколом” навіть піцу не розріжеш!

Погляд спинився на ножі, що валявся прямо посеред калюжі. Мимоволі підійняла руку і потерла шию, в тому місці, де він її торкався. Лиш на мить прикрила важкі повіки. Наче звідкись здалеку почувся глухий стукіт та звуки боротьби. А в наступну секунду відчула, як хтось прямо навпроти мене присів навпочіпки.

‒ Гей, ти як? ‒ тихий голос примусив розплющити очі.

У голові все ще паморочилось. Я ніяк не могла прийти до тями. Та й не хотілось цього зовсім. Знову бачити ті темно-карі очі, які викликали всередині незбагненні й трохи лячні відчуття ні крапельки не бажала.

‒ Дарино, чуєш мене?

Я кивнула, навіть не помітивши, як незнайомець перейшов на “Ти”. Спробувала підвестися, вирішивши, що сидіти отак, наче квола гуска, що об'їлась забродженого винограду, доволі таки безглуздо. Але ноги тремтіли та ковзали, й довелось знову опуститись на землю. Боязко, озирнулась навколо, але зловмисника не побачила.

‒ Де? Де він? ‒ прохрипіла, не впізнаючи власний голос.