Неприємна зустріч цілковито вибила з колії. Я хвилину за хвилиною сиділа нерухомо на незручному табуреті й сліпо витріщалась у погаслий екран монітора. Що ж це за фотоапарат такий, шляк би його трафив! Ні на секунду не вірилось, що дідусь міг вчинити щось протизаконне. Та й сама світлячка невже того була варта?
Завдяки дідусевому, а згодом і моєму хобі, у пам'яті було безліч фотокамер, від старих плівкових, що були у вжитку ще до радянських часів, й до сучасних, цифрових. Я тільки підозрювати могла, що пан Ян мав на увазі саме ту, яка пов’язана з неприємними спогадами дитинства. Проте, навіть якби я знала напевно, то все одно відмовила. Відповіла я йому чистісіньку правду, хоча й з метою, щоб дошкулити.
За вікном різко просигналила автівка, хлюпнула потоком води на перехожих на тротуарі, примусивши радісно запищати дітей та люто вилаятись їхніх батьків. Голосні звуки примусили прийти до тями.
Розгублено роззирнулась довкола і тільки зараз помітила, що вже десять хвилин по першій. А я ще ж мала зазирнути на кафедру. Швиденько зіскочила з сільця та схопивши ключі й наплічник кинулась до дверей. У мене залишилось тільки сорок п’ять хвилин на усі справи, й схоже, що обідом доведеться пожертвувати. Добре, що у якійсь із шухляд мав валятися самотній шоколадний батончик, який залишила напарниця. Схоже що надійшов його зірковий час. А Оксані я при нагоді інший куплю.
Думки, про те, що лежить він там з незапам’ятних часів і може добряче попсувати мені життя, постаралась відкинути. Будемо сподіватись, що соляна кислота мого шлунку впорається з полчищами бактерій, які вже, можливо, перейшли на сторону зла.
До університету дісталась за десять хвилин, хоча за звичай дорога розтягувалась на всі п'ятнадцять. Захекалась, та й коліна з незвички тремтіли ‒ спринтерський біг дійсно не моє, але собою була задоволена. Залетівши у двері головного корпусу й перестрибуючи сходинки, помчала на другий поверх, де за моєї пам’яті знаходилась дідусева кафедра та кабінет.
У коридорі звично пахло дерев’яними меблями, старим приміщенням, книгами та фарбами. Лише на мить зупинилась, втягуючи носом знайомі пахощі. Як же я любила в дитинстві тут бувати. Роздивлятись незвичні високі стелі, ліпнину на стінах, вітражні вікна та незвичайні картини. Університет мені здавався схожим на королівський палац, його працівники на казкових героїв, дідусь, звісно, був справедливим і мудрим королем, а сама ж я принцеса, що потрапила в чарівну історію. І я дуже пишалась, що він працює саме в такому неймовірно захопливому місці, де оживає минуле, і привиди розповідають про своє життя.
Двері, що раптово прочинились, ледь не заліпили по лобі. Я ж бо, застигла прямо перед ними, розчинившись у спогадах, і як завше ловила ґав. З кабінету визирнув якийсь чоловік, озирнувся довкола і спинив погляд на мені. Його обличчя здалось смутно знайомим. Проте хто це, пригадати не могла.
‒ Одарко! ‒ от він якраз відразу впізнав мене. ‒ Не вірю своїм очам! Оце ти така вже доросла? Справжня панянка, красуня, певно від кавалерів відбою немає?
‒ Добридень, пане! ‒ Я почервоніла від компліментів, знітилась. Стало особливо соромно, що на відміну від дідка, я зовсім не пам’ятала його імені.
‒ О, ти мене вже забула, мабуть, ‒ відразу здогадався він. ‒ Зовсім мала була, коли востаннє бачила. Я ‒ Віктор Григорович, колега Василя Івановича, твого дідуся.
Ніяково посміхнулась у відповідь. Навіть після цих слів, пригадати привітного співрозмовника все одно не могла.
‒ Ти заходь. Певно ж через лист прийшла.
Чи не вперше здивовано здійняла брови. Несміливо кивнула та переступила поріг. Тепер зрозуміло, чому був обраний саме такий спосіб. Люди старої закалки важко переходять на новітні технології. Дідусь теж вважав листи найкращим способом спілкування. Телефон у нього був лише на випадок термінових викликів. Та й то він частенько його забував удома.
‒ Це я його написав. Прибирав у столі Василя Івановича і натрапив на дещо. Подумав, тобі це буде важливо.
Він неквапно підійшов до дідусевого столу. Зараз його, видно, займала інша людина. На стільниці лежав тонкий, наче аркуш паперу, ноутбук, блокнот та кілька ручок. На одній я навіть помітила звивистий надпис “Parker”.
‒ Довго ми заміну шукали, але, як сама розумієш, на таку зарплатню мало хто погодиться. − скрушно розвів руками Віктор Григорович. − І ось нарешті знайшли кандидата. Кинулись стіл звільняти. Після… після смерті Василя Івановича ми тут не наважувались нічого не чіпали. І натрапили на це чудо. Поглянь!
‒ Спасибі, ‒ від щирого серця подякувала Віктору Григоровичу.
Таке уважне та делікатне ставлення до пам'яті про дідуся було дуже приємним.
Трохи вагаючись, підійшла ближче, провела рукою по гладенькій стільниці. Й досі було боляче торкатись дідусевих речей. На мить защипало в очах, і я потерла перенісся, щоб зупинити непрохані сльози. Скільки часу він провів за цим столом, скільки років присвятив роботі, сил, любові, пристрасті. Наука для нього завжди була на першому місці.
З цікавістю зазирнула, куди вказував Віктор Григорович. І з несподіванки завмерла.
З останньої шухляди на мене дивилась старезна, ще доісторична, світлячка. Її образ відкарбувався в пам’яті набагато чіткіше, ніж я собі уявляла.
Потертий шкіряний чохол приємно пахнув. Варто тільки було піднести руку, як камера наче сама собою стрибнула в долоню. Пальці обхопили шорсткий корпус, стиснулись на ремінці.
‒ О, матінко рідна! Це ж справжнісінький раритет! ‒ захоплено прошепотіла, погладжуючи пальцями теплу поверхню.
Чомусь було трохи лячно відкривати чохол і діставати звідти фотоапарат. Ланцюжок дивних збігів вимальовувався у моторошну картинку, й мені це зовсім не подобалось. Тепер уже сумнівів не виникало, за якою світлячкою полював пан Ян. Але це анітрохи не змінювало мого рішення ‒ йому вона не дістанеться ні за які пиріжки. Якщо дідусь ховав її, отже на те були причини. Не мені судити його дії, я мушу довіряти найріднішій людині.
#1154 в Фентезі
#268 в Міське фентезі
#165 в Містика/Жахи
сильні почуття, містичні дивовижі, містичні властивості фотографій
Відредаговано: 03.10.2022