Розділ 3

Я визирнула через вікно надвір, наче могла побачити невідомого автора листа. Заглянула у мамину кімнату, але та була порожня. Акуратно застелене ліжко та недбало кинутий халат підказали, що вона вже пішла на роботу. Певно, то матуся зі скриньки забрала конверт та залишила на столі. 

Чомусь затремтіли руки. Пальці похололи, наче їх занурили в крижану воду. І хоч цікавість жалила тонкою голочкою, але було  надзвичайно лячно відкривати це послання.  Завжди здавалось, що нічого хорошого від незнайомих адресантів не отримаєш, будь то лист, повідомлення чи дзвінок. Та й взагалі, хто в наш час спілкується за допомогою листів, коли є телефони та месенджери?

Але конверт заманливо білів, і смішно було боятися беззахисного клаптика паперу. Я рішуче видихнула та простягла руку до листа. Шорсткий папір ледь відчутно дряпнув шкіру. Похапцем відклеїла трикутничок на звороті й, трохи повагавшись, дістала невеличкий аркуш звичайнісінької сторінки зошита у клітинку. На мить здалось, що то жарт. Ну хто на таких пише, хіба діти… Але листа таки розгорнула й відразу забула усі свої насмішки. Все тим же акуратним і трохи старомодним почерком було написано всього два речення.

“Шановна Дарино Петрівно, я вас чекатиму сьогодні опівдні на кафедрі “Історії України”. Маю передати вам дещо від Василя Івановича.” 

На жаль більше ні слова. Ні від кого лист, ні зворотної адреси. Я навмисно ще раз оглянула конверт та записку. Дивно…

‒ Жарт чи ні? ‒ глянула униз, де пухнастим хвостом пройшлась по голій гомілці Нічка. ‒ Якщо жарт, то дуже жорстокий. 

Смерть дідуся неймовірно вдарила і по мені, і по мамі. Нагадувати таким чином про нього було досить гидко. Василя Одольського вже рік, як поховали, звісно він нічого передати мені не міг. 

Кицька, за звичай мовчазна та тиха, ледве чутно нявкнула, підтверджуючи мої думки, і демонстративно попрямувала до шафки. 

‒ Не обманюй, ненажера, ‒ насупилась.

Не дивлячись, згорнула листа та, запхавши його назад до конверта, недбало кинула на буфет.

‒ Мама точно тебе годувала вранці. Не могла вона піти на роботу, залишивши тебе без сніданку. Посоромилась би!

У погляді Нічки не було ні краплі розкаяння. Вона лиш хитро примружилась та, сівши на підлогу, взялась умиватись. Проте все одно недалеко від шафки ‒ раптом хазяйка передумає чи забуде й всипле додаткову порцію корму.

Я тихенько пирхнула й знову глянула у вікно.

‒ Наче на дощ збирається, ‒ задумливо пробурмотіла. 

В таку погоду тратити свою дорогоцінну перерву на обід та простувати під зливою на історичний факультет не хотілось. Але можливість покарати жартівника спокушала. Тому зазирнути на кафедру все ж вирішила. Хоча навіть й гадки не мала, як буду впізнавати таємничого адресанта.

Сьогодні брати велосипед не наважилась. Дощ невпинно насувався, й великі чорні хмари уже заполонили майже все небо. А мокра бруківка була слизькою й небезпечною. Зламати собі якусь із кінцівок чи, ще гірше, потрапити під колеса автівки не хотілось. Парасольку також довелось залишити. Надто сильний вітер, особливо на мості, любив вивертати її на всі боки.  Більшу частину часу я приводитиму її до ладу, змагаючись зі стихією, й,  врешті-решт, все одно промокну. Вибір пав на легку курточку з капюшоном. І я щиро сподівалась дістатись до роботи без пригод, дозволивши собі несподівану розкіш ‒ маршрутку. 

Витрачати гроші на транспорт, коли кожна копійка на рахунку, я завжди  вважала марнотратством.  Але сидячи в теплому затишному приміщенні, куди з незвички приїхала аж на пів години раніше,  ні краплини не шкодувала. Спостерігаючи  за густою зливою, яка лишень набирала оборотів, розуміла, що після такого неодмінно б застудилась. Довелось б  брати відгули. А це  коштувало  значно дорожче, ніж один білет. 

У таку негоду клієнтів було до плачу мало. Вчорашній красень також не з’явився. Пальці пекло ще раз глянути на світлини, переконатися, що він насправді настільки схожий на образ у сні, як відкарбувалось у пам’яті. Але я щосили стримувала себе і навіть не знала, чого хочу більше ‒ знову його побачити, чи більше ніколи не зустрічатись. Чомусь тепер окрім цікавості  та звичного  захоплення привабливими рисами, відчувала неясне збентеження та підступний відголос непевного страху. З точнісінько тим самим відтінком, який відчувала вчора, у пітьмі вечірньої вулиці.

Ближче до обіду небо  поступово розвиднілося. Хмари розігнав вітер й вийшло яскраве сонечко. Люди висипали на вулицю, по калюжах носились діти: хто босоніж, а хто в яскравих гумових чоботах. Й мені такі б не завадили. Не дивлячись на те, що їхала я на роботу маршруткою, дешеві кросівки встигли  радісно нахлебтатися каламутної води, й у ногах тепер відчутно хлюпало. Треба буде прийти додому та обов'язково випити якісь порошки від застуди про всяк випадок.

Я з нетерпінням чекала перерви, коли зможу прогулятися до історичного корпусу університету. Впевненість, що це таки жарт, росла з кожною хвилиною. Але привід вийти з приміщення й подихати свіжим повітрям надзвичайно вабив. Тим паче, що я з дитинства любила запах вулиць після теплої літньої зливи. Цей незрівнянний аромат був наймилішим у світі, він відразу переносив у безтурботне дитинство, коли мама була здоровою, а дідусь живий та повний сил і енергії. Всі наступні хвилини я буквально пританцьовувала на своєму стільчику, із заздрістю визираючи у вікно та час від часу кидаючи нетерплячі погляди на годинник на стіні. 

Раптовий дзеленькіт примусив здригнутись. Колючі мурашки хвилею пірнули за комір. Таки прийшов? Боялась підвести погляд, зустрітись з загадковими карими очима. Всліпу намацала різноколірний конверт, навіть не глянувши на надпис. Й так була впевнена, що це саме той, який потрібний. Вже зібралась простягти світлини відвідувачу, підійняла голову і наштовхнулась поглядом на незнайомого чоловіка. Високого, худорлявого. Сиве, довгувате волосся було зв’язане на потилиці у хвостик, а ясні блакитні очі дивились з цікавістю й трохи оцінюючи. Помітивши, що я звернула на нього увагу, відвідувач спритно зняв із голови старомодного капелюха й злегка вклонився.