Розділ 2

Я тупо витріщалась на монітор, де рівними квадратиками блимали зроблені фото. Просто не сила була відвести погляд, хоча за вікном вже стемніло, і на дверях крамниці висіла табличка “Зачинено”. 

‒ Дарко, витирай! ‒ раціональний внутрішній голос й далі намагався керувати моїми почуттями.

Проте рука тремтіла. Я видаляла фото за фото, очищаючи  пам’ять поки не залишилось останнє.

‒ Ну ж бо, Дарко, ‒ тихенько прошепотіла.

Напружено закусила губу. Рука потягнулась до мишки, клацнула кнопка. Проте несподівано навіть для самої себе  натиснула хрестик й  згорнула папку. Не виходить, зовсім…

Відвідувач так і не зайшов за своїми знімками, хоча хрусткий конверт з невеличким прямокутничком цупкого паперу чекав на нього з обіду. У мене взагалі склалось враження, що йому ці фото були непотрібні. Але чому ж тоді він приходив?  Не онучку ж бувшого викладача побачити.

Дідусь у мене, звичайно, був неймовірним. Щиро закоханим у рідне місто, безтямно люблячим свою професію та своїх нестерпних студентів. Так дивно, що  за все своє життя зумівши привити любов до історії тисячам юнаків та дівчат, він так і не зміг закохати мене у свою професію. Від історії я була далека, як Земля від Альфи Центаври. Й обрала зовсім інший шлях.

Єдине, що нас з дідусем поєднувало ‒ це любов до фотографії. Саме він вручив мені перший, ще плівковий фотоапарат. Старенький та куплений на барахолці. 

‒ Плівка, Дарко, вона особлива. Вона зберігає те, що цифра не здатна, ‒  говорив у відповідь на мій здивований погляд. 

Тепер у мене зовсім інша камера. Звичайно ж цифрова, але простенька. Моя мрія про професійний фотоапарат ще не здійснилась. Доводилось фотографувати на кропнуту матрицю, але, певних успіхів я все ж досягла. Скоромних, проте копійку вони приносили.  

Труснула головою ‒  мабуть, годі вже гіпнозувати монітор, час рушати додому. Уявила, як, певно, у цю саму мить хвилюється мама. Прокинулась після нічної зміни,  а мене все ще немає. Схопила ключі, що висіли на невеличкому гвіздку, та накинувши на плечі рюкзак, нарешті вийшла з крамниці. Знайомими рухами ввімкнула сигналізацію, зачинила двері та опустила шурхотливий ролет. Все, тепер можна і додому.

Сутінки вже наступали на місто, й туман, що підіймався з глибини каньйону, примусив мерзлякувато  повести плечима. Ліхтарі ще не вмикались, я майже напомацки знайшла замочок та відстібнула велосипед. За звичай в цей час вулиця вже мала б бути освітлена, проте сьогодні чомусь панувала темрява. І я ще ніколи в життя не почувалась так незатишно, як оце тепер. Поспішно змотала ланцюг,  сховала  його у наплічник. По хребту раптово пробігли вервечкою  холодні мурашки. Чомусь з’явилось дивне, моторошне відчуття що за мною стежать. 

Я озирнулась, пробіглась поглядом по темним куткам та неосвітленим ділянкам вулиці, проте нікого не побачила. Лише щось всередині підказувало, що десь там у лячних сутінках за мною стежить чийсь уважний прискіпливий погляд. Мимоволі здригнулась, зіщулилась, намагаючись здатись якомога непримітнішою. Прохолодна долоня стиснула руків'я керма. А потім раптом спалахнуло світло. Одночасно на всіх ліхтарях блимнули лампочки, погасли, ввімкнулись вдруге і, нарешті,  залишились горіти. Яскраве світло залило вулицю, й звісно ні в кутках, ні в кущах нікого не було. Проте десь у животі холодним клубком все ще продовжував  ворушитися переляк.

‒ Це востаннє я так затримуюсь, ‒ пробурмотіла під ніс. ‒ Буде тобі, Дарко, наука.

Вивела велосипед на доріжку та похапцем заскочивши на нього рушила додому.

Десь на півдорозі я вже заспокоїлась, ба навіть почала насміхатись зі своїх дурнуватих дитячих страхів − це ж треба, наче маля якесь, злякалась темряви. Й додому приїхала майже спокійна.

Дивно, але мама вже спала. Я навіть в кімнату до неї зазирнула, перевірила на всякий випадок.  Звичка прислухатись до маминого дихання з’явилась у мене зовсім недавно, після тієї страшної ночі, коли в неї раптом стався напад. Якби не Нічка, яка розбудила мене голосним нявкотом, не знаю, що б було. Ще кілька ночей я взагалі не могла спати, зараз трохи  відпустило. Але, судячи з усього, не до кінця. 

Все будо гаразд. Тихе розмірене сопіння заспокоїло та примусило полегшено зітхнути. Мабуть, зміна в лікарні важка видалась. Матуся працює вже багато років медсестрою. Й бувають дні, коли вона ось так повністю виснажена приходить додому. Раз на раз не приходиться. Але на столі мне чекали ще тепленькі деруни та свіжа солодка домашня сметанка. Отже, вона таки вставала та приготувала мою улюблену страву.

Посміхнулась із вдячністю та теплотою та, нашвидку вимивши руки, влаштувалась за столом. У селі в нас нікого з родичів не було. Але сметана в банці дійсно була домашньою, та свіженькою. Напевно хтось із пацієнтів віддячив. Матуся в мене дуже добра та чуйна, її у нашій лікарні люблять та поважають: і колеги, і пацієнти. Й не дивлячись на вік, всі від малого до великого звертаються ласкаво:  Катрусенька. Хіба,  можливо, головний лікар, коли дуже сердитий, може назвати Катериною Василівною, але таке трапляється дуже рідко.

Нічка повернулась додому коли я вже доїдала третій дерун. Застрибнула через кватирку, блимнувши яскраво-зеленими очима, плигнула на підлогу й заходилась тертися об ноги.

‒ Невже ваша величність не впіймала собі на вечерю товстеньку мишу? ‒  поцікавилася, тягнучись у шафку за смаколиком.

Нічка зневажливо на мене глипнула й смикнула вушком. Які розмови, коли так чудово пахне улюблене частування.

‒ Добре-добре, ‒ гмикнула й насипала у миску жменю сухариків. ‒ Пригощайтесь, пані.

Кицька, гордовито задерши хвоста, попрямувала до миски та  з апетитом взялась хрумтіти кормом. А  я з превеликим жалем зрозуміла, що більше в мене жоден дерун не влізе. 

‒ Нічого, якраз на сніданок і мені й мамі залишиться, ‒ подумала, та накривши блюдцем тарелю, сховала у холодильник.

Знайомі стіни та затишок рідного дому зовсім прогнали страхи.  Вкладаючись спати, я вже й не згадувала те моторошне відчуття, які довелось відчути на темній пустельній вулиці. Лише підсвідомо перед тим як лягти, кинула погляд у вікно, за яким ховалась темрява, та вперше за своє свідоме життя щільно засмикнула штори. Хоч і любила вранці прокидатись, коли сонце приникає в кімнату, та заливає світлом все навколо, але на цей раз вирішила зрадити своїм звичкам.