Розділ 1

Після млосного сну реальність увірвалась у свідомість бадьорими струменями прохолодного душу. Світанок сірим оком зазирав у вікно. Туман дихав, клубочився на вулиці наче чарівний серпанок казкової феї. Здавалось, що з цією прохолодою прийшла справжнісінька англійська осінь, її романтичний дух. Хоча насправді то пустотливий червень так жартував зі своєю погодою.

Чашка кави остаточно вигнала з пам’яті нічні кошмари. Мама ще не повернулась, але я все одно глянула у вікно, чи бува, не скрипнула старенька хвіртка, впускаючи тендітну постать. За такий сніданок вона б мене не похвалила. 

Нічка за звичкою потерлась об ноги, випрошуючи смаколики. Ото вже хто з радістю їв у будь-яку годину доби, проте залишався струнким та витонченим. Справжнісінька відьомська кицька. Повільно провела долонею по шовковистій шерсті та дістала з шафки додаткову порцію корму.

‒ Умовила, хитрунка, ‒ посміхнулась улюблениці та насипала жменю сухариків у тарілку. ‒ Смачного!

Кішка задоволено муркнула та взялась за їжу. Апетитний хрускіт розійшовся відлунням  по кухні. Навіть мені захотілось щось кинути до рота. Але, глянувши на годинника, зрозуміла, за десять хвилин вже виходити, а я все ще у піжамі, й, допивши залишки остиглої кави та залишивши чашку в умивальнику,  поспішила у кімнату.

За що завжди любила літо ‒ це за мінімум одягу. Футболка, джинси та босоніжки. Довге хвилясте волосся за декілька секунд скручується у недбалий пучок ‒ благословіть вищі сили сучасну моду на зачіски.

Рівно о восьмій я викотила з комірки свій велосипед та прямувала на роботу, чи не вперше за останній рік розуміючи, що все роблю вчасно. Як правило господар крамниці, де я мала щастя працювати, давно вже змирився, що його недбала працівниця завжди запізнюється.

‒ Дарко, Дарко! ‒ хитав головою товстенький пан Матвій, але нічого вдіяти не міг.

Насправді я дуже поважала маминого друга, який дозволив мені трохи підзаробити. Він тримав невеличкий магазинчик, який спеціалізувався на фототоварах та, за необхідності, надавав послуги з друку світлин на документи. Така робота мені більш ніж підходила і я з натхненням взялась хазяйнувати. Адже після школи на диво, довго не могла визначитись, яку професію бажаю отримати. У голові був цілковитий кавардак із марних думок і порожнеча, своєю я не відчувала жодну. Тоді й спало на думку влаштуватись поки до пана Матвія й подумати над своїм майбутнім. 

Визначилась я вже наступного року й успішно склала вступні іспити у столичний вуз. Проте вирішила навчатись на заочному й продовжити працювати у крамниці. Мама дуже хворіла. хоча й приховувала це, і я розуміла, що залишити її не зможу.

У понеділок, як завше, клієнтів було не багато. Давня приказка про важкий день  спонукала людей не робити даремних покупок і тим більше не фотографуватись. Світлини на паспорт і так виходили за звичай не дуже. Й клієнти святою вірою в прикмети, мабуть, намагались хоч трішки згладити ситуацію.

Я нудьгувала за прилавком, вкотре розставляючи на полиці фотоальбоми. Вони, чесно кажучи, цього зовсім не потребували, але варто було зайняти себе хоч чимось та позбутись набридливих думок. Пальці пекло ще досі, й відчуття польоту принишкло за грудиною. лоскочучи нутрощі, наче крила велетенського метелика.

Передзвін наддверних дзвіночків примусив здригнутись. Неочікуваний відвідувач був наче грім серед ясного неба. Сонний ранок, плавно перетікаючи в такий же обід, натякав, що сьогодні з виторгом буде не густо.

‒ Добридень! ‒ пролунав на диво знайомий голос

Я обернулась, відчуваючи, як до скронь прилинула кров, а серце під ребрами зайшлось в несамовитому стукоті. На мене дивились до болю знайому теплі карі очі.

Щось всередині підстрибнуло прямо до горла, зайшлось у шаленому ритмі й під ложечкою млосно залоскотало. Це не був хлопець з мого сну, не міг бути... Проте був. І косуха зі сріблястими металевими заклепками, і дивна пряжка на поясі у формі вовчої голови. А ще у вічі відразу кинувся маленький шрамик на скроні, що ниткою збігав від кутика ока до мочки вуха з кульчиком у формі кільця. 

Це було настільки дивно та химерно, що я навіть забула про звичне вітання та посмішку, стояла, заціпенівши, й витріщалась на незнайомця.

Він теж дивився на мене, проте в його погляді блукало відлуння цікавості та здивування.

‒ Пані? ‒ зрештою підійняв одну брову. 

Голос був оксамитовим, злегка хриплуватим.

‒ Вітаю, ‒ губи майже не слухались, я ледве могла ними ворушити. 

Все ще не довіряючи власним очам, непомітно вщипнула себе за передпліччя. Гострий біль пронизав пекучою голкою. Хлопець не зникав, стояв собі й далі. Смоляниста брова зібгала чоло ледь помітними зморшками.

 ‒ Вітаю у нашій крамниці. Чим можу допомогти? ‒ нарешті спромоглась прийти до тями.

‒ Я б хотів зробити фото на документи. Це можливо? ‒ в тоні незнайомця відчувався сумнів. Воно й не дивно, коли бачиш таку неадекватну реакцію працівника.

‒ Так, звичайно, ‒ я трусонула головою, відкидаючи каштанові пасма. Варто якомога швидше опанувати себе, бо всіх клієнтів відлякаю. ‒ Прошу проходьте.

Невеличкий закуток з парасолею та штативом ховався за ширмою. Я провела відвідувача туди й залишила готуватись. 

Руки тремтіли. Почала шукати нову карту пам’яті, щоб хоч якось заспокоїтись, та вона щоразу вислизала з занімілих пальців. Ледве вдалося засунути її в отвір фотоапарата. 

Я й сама не могла пояснити, чим мене так збентежив відвідувач. Ну наснився, подумаєш. Хлопець симпатичний, має колоритну зовнішність, а містечко у нас не дуже велике. Я цілком могла його бачити в натовпі, й цікавий образ урізався в підсвідомість, а потім відтворився в химерному сні. Проте десь в глибині душі розуміла, що не все так просто, тільки відкидала сумніви й прислухалась лише  до своєї раціональної половинки.

Відпила з чашки ковток остиглого чаю та стиснувши в руках камеру повернулась.

Парубок сидів на стільчику. Точнісінько так, як потрібно. Темне волосся заверталось кільцями прямо біля коміра і трохи куйовдилось на маківці. Та я навіть не здогадалась попрохати його привести до ладу зачіску. Косуха висіла на вішалці, а біла футболка виглядала цілком пристойно.