Пролог

Дощ періщив. Вибивав ритмічний дріб по старій бруківці. Сьогодні я знов спізнилась на останній автобус і тепер змушена йти додому пішки. Щоправда, мені це ніколи не завдавало клопоту. Змалечку знайома дорога через Турецький міст та Стару фортецю завжди приваблювала. Манила чимось містичним, незвичним, від чого у грудях ставало млосно і гаряче. Проте не сьогодні. Не тоді, коли я,  змокла до нитки, повільно брела, не звертаючи уваги на глибокі потоки води, які хлюпали, наче хвилі невеличкого моря, заливались за халяви улюблених берців і кололи крижаними доторками. Хоча дощ  був літній, теплий і такий густий наче борщ у бабусиному баняку. 

Я навіть тихенько почала підспівувати звичну з дитинства пісеньку

‒ Іди-іди дощику, зварю тобі борщику….

На диво, дощ посилився, наче почув мене і десь далеко за схилами пролунав гучний грім.

‒ Маєш тобі! ‒ сердито пирхнула і штовхонула ногою камінчик.

Від, передбачувано, потрапив у калюжу й освятив мене цілим снопом брудних бризок.

“Добре, що хоч машини немає…” ‒ подумалось мені, а в наступну секунду я наштовхнулась на щось тверде та тепле.

‒ Дивись, куди йдеш! Осліпла? ‒ грізне гарчання пролунало згори, а потім повз мене щось просвистіло, опалило щоку гарячим подихом і бруківка за метр від мене вибухнула, наче феєрверк.

Мене шарпонули за руку, і потягли уперед, прямо до мосту. Поруч з’явилась ще одна вирва, й дрібні камінці бризнули в сторони.

‒ Кляті виродки! Знайшли… ‒ скрипнув зубами невідомий і пришвидшив крок.

Я закинула голову і вперше глянула на незнайомця. Проте, побачила лиш розпатлане темне волосся, трохи довгувате та хвилясте, але напевно, сухим воно б здавалось коротшим, та широкі плечі обтягнуті чорною шкірою косухи.

Знову пролунав вибух. Гомілку опалило болем. Дрібний камінець, що відколовся від бруківки, застряг у нозі.

“І чому я саме сьогодні одягнула не джинси, а новенькі модні шорти, якими так хотілось похизуватися?” ‒ запізніло подумалось. 

А далі навіть пискнути не встигла, як незнайомець підхопив на руки. Ми були вже на Турецькому мості, і десь далеко внизу булькотіли води Смотрича.

Я вчепилась у плечі хлопця. Приємний та незвичний аромат чоловічих парфумів огорнув, наче невагома хмаринка. Злякано підвела погляд й подивилась в неймовірно теплі карі очі.

‒ Не бійся, ‒ раптом сказав він і легко, наче це зовсім не вартувало, сил застрибнув на поручні.  

Я ковтнула гірке повітря, крик застряг у грудях гострим кинджалом. Лише хапала ротом вологий кисень, як та викинута на берег рибина. Пальці заціпило, мабуть, я зробила йому боляче. Проте незнайомець навіть вигляду не подав.

‒ Вір мені! ‒ промовив він та, хвилину побалансувавши на вузькому металевому бильці, зробив крок униз.

Почуття невагомості прокотилось тілом, наче хвиля. Шлунок шугонув угору, й насичений пахощами ріки, вітер вдарив просто в обличчя. 

Я захотіла закричати, а натомість розплющила очі.

Серце шалено калатало. стара футболка, в якій я спала, змокріла та прилипла до спини.

Сон, ‒ хрипко прошепотіла у темряву. ‒ Це всього лише сон… Але такий реальний.

Чорна кішка, яка дрімала у мене в ногах, наче щось відчула. Підійняла голову, окинула примруженим поглядом, блиснувши в темряві зеленкуватими очима.

‒ Сон, ‒ повторила я, звертаючись до Нічки. 

Проте в її очах промайнула недовіра. І я знала чому. Мої пальці й досі відчували тепло чужих плечей, а легені забивав бентежливий гіркуватий запах. Запах, якого в житі я ніколи не відчувала.