1

— …То ви з Покровська? — запитала Наталя, з'їжджаючи з траси на придорожню АЗС.
— Не зовсім, від нашого села до Покровська вісім кілометрів, — відповіла Оля. 
— Так, дівчата, хто хоче в туалет? — бадьоро запитала Наталя, вимикаючи двигун. — Ніхто? Тоді тобі, Міла, завдання: купи нам воду без газу, а собі морозиво, — вона протягнула Мілані купюру.
Та натягнула бейсболку, ховаючи шрам на лобі, і, взявши гроші, вийшла з машини.
— Пішли покурим, — сказала Наталя, киваючи у сторону спеціально відведеного місця, щойно за Мілою зачинилися двері магазину.
Оля не курила п’ятнадцять років, та зараз вона ковтала ментоловий дим навпіл з почуттям провини, намагалася докурити якнайшвидше, аби донька не бачила її з сигаретою, поки працівник АЗС заправляв старенький, набитий її речами, мінівен “до повного”.
— Вона завжди така? — запитала Наталя, спостерігаючи крізь величезні вікна придорожнього мінімаркету як Міла повільно ходить між рядами з товаром.
— Так, — кивнула Оля, — з того самого дня. Жодного слова за двадцять днів… Сусідам у двір ракета прилетіла. Як почався обстріл, вони у льох забігли, а малий їх вирвався та побіг шукати пса свого, і якраз ракета… — сльози підступили до очей і вона затягнулася поглибше, аби не розплакатися. — Я як вибух почула, вискочила одразу, пораненим допомогти чи пожежу гасити, і Міла слідом, от  і побачила…
— Щоб та клята русня уся живцем згоріла, — виплюнула Наталя, та вже за мить перехрестилася, — ой, прости, Господи.
Кілька хвилин курили мовчки.
— А з психологом говорили? Що він сказав?
— А що він скаже? Наслідки стресу. Пропонував на обстеження її направити у ПНД. В стаціонар, саму, без мене. Звісно, що я відмовилась… 
“Треба було раніше виїжджати” — чи не втисячне за останні тижні повторила собі Оля. Треба було.
Ті два тижні, що вони прожили у  центрі для біженців у Павлограді, були найгіршими. І не в тому справа, що спали вони по двадцять людей в одній кімнаті, і був у них на двадцятьох один душ. А в тому, що всі люди у тій кімнаті були налякані, розгублені, без жодного уявлення як жити далі. Окрім її власного горя в тій кімнаті жив біль іще двадцяти людей. Олі ставало погано від їх тихих розмов про те, що хтось зі знайомих загинув, а інший зник безвісти, вона вже ладна була їхати куди завгодно, як завгодно далеко за кордон, аби більше не залишатися у цій кімнаті сповненій скорботи. Тому, коли абсолютно незнайома їй Наталя запропонувала їхати у якесь крихітне село у Житомирській області та заселитися у пустий будинок, погодилась навіть без роздумів.
Це було п’ятнадцять годин тому.
— То розкажи більше про будинок, давно він порожнім стоїть? — запитала Оля, аби розвіяти тяжку тишу, щойно машина виїхала знов на трасу. 
— Та ні… Там бабця жила, баба Люда. Померла вона три тижні тому. Дочка в неї була, та вона в Європу поїхала на заробітки, давно вже, років двадцять як. І не поверталася більше, може заміж вийшла, а може немає її вже, їй зараз за п’ятдесят мало б бути… Не змогли ні ми, ні баба Люда з нею зв’язатися, а інших родичів в неї нема, от… Коротше, немає спадкоємців, а це означає, що хата її перейде у власність громади, але через суд, а подавати ту заявку в суд можна не раніше, ніж через рік після смерті, а скільки ще той суд триватиме… От ми громадою і вирішили, чого це хата буде пустою рік чи два стояти, якщо стільки людей в Україні того житла потребують і не мають? От і вирішили біженців туди поселити. Словом, у вас є щонайменше рік, а там видно буде…
Так, за розмовами, вони в’їхали в потрібне село.
Село було гарним. Охайні хатки, здебільшого не надто старі, асфальтовані вузенькі вулички. Квітучі садки. 
— А от і ваша хата, — зупинила мінівен Наталя.
На подвір'ї було людно і жваво. 
— А це хто такий? — весело гукнув сухенький чоловік, років п’ятдесяти, що сидів на даху, щойно вони зайшли на подвір’я. — Чи це наші нові односельчани?
Чоловік збирав інструменти до ящика, а на потемнілому від часу даху, виднівся новенький, світліший лист шиферу.
— Це Павло, він на сусідній вулиці живе, — представила Наталя.
Оля привітно помахала рукою, а Міла наче й не помітила чоловіка, вся її увага була прикута до величезного чорного жовтоокого кота, що сидів у затінку.
— Баби Люби кіт, — пояснила Наталя, — пішли в дім.
В середині було кілька жінок, хтось із них мив холодильник або вікна, а одна з них стояла на стільці посеред кімнати та вправно штукатурила стелю шпателем.
— А що тут сталося? —  запитала Оля, дивлячись на стелю. Вона зрозуміла що новий лист шиферу, який постелив Павло, якраз над цією кімнатою знаходиться. 
Жінки якось дивно перезирнулися на її питання.
— Дах трохи підтікав, — відповіла Наталя, — от і вирішили полагодити до вашого приїзду. Пішли інші кімнати покажу.
Всього в будинку кімнат було три: спальня, де зараз лагодили стелю, зала, із традиційними радянськими сервантами зі святковим посудом, та ще одна, призначення якої було не зовсім зрозумілим, заставлена закритими шафами та зі столом посередині. 
Переступити поріг третьої кімнати Наталя так і не наважилась. На відміну від перших двох, у яких прибирання було у розпалі, тут все залишилось вкритим шаром пилу, а вікно так і залишилось брудним. А ще була величезна кухня із цегляною піччю на дровах.
Закінчивши огляд хати з середини, вони вийшли на двір аби перекурити, зайшли за будинок, щоб заховатися від Міли. Наталя відійшла до Павла перемовитися парою слів, а Оля нарешті залишилась сама і могла уважніше роздивитися будинок ззовні.
Він був старий. Років сто, не менше. Це вгадувалося у не надто прямих лініях стін, у товщині кам'яної кладки, у низьких стелях та невеликих вікнах.
Зараз, коли він відокремлював її від шумного та людного подвір’я,  навколо стояла дивна, неприродна тиша, а від будинку пофарбованого у світло-сірий колір віяло холодом, попри те, що погода стояла сонячна та тепла. Утім, попри свій вік, будинок виглядав доглянутим. Дах, хоч і потемнілий від часу,  видавався міцним та зробленим на совість. Невеликі вікна усі були замінені на металопластикові. 
Докуривши, пішла шукати дочку.
Міла була, там де її Оля і залишила — сиділа навпочіпки у затінку і розглядала чорного кота, але не наважувалася до нього наближатися. Кіт так само не кліпаючи дивився на неї та не поспішав підходити.
—  Гарна в тебе донечка. То скільки їй років?
Оля повернулася на голос і лише зараз побачила на лавці попід парканом стареньку бабусю, зовсім сиву і суху. Руки її трусилися від старечого тремору, та голос звучав впевнено і розбірливо.
— Мене баба Ксеня звати, — назвалася вона. — я на цій вулиці живу, п’ята хата від цієї.
— Мене Ольга, а це Мілана, їй тринадцять.
Тим часом кіт підвівся, підійшов до Міли та почав тертися об її коліно.
— Вони подружаться, — посміхнулася старенька.
Через дві години переїзд було завершено. Місцеві жінки вимили в хаті підлогу, поставили на місце ліжко,  допомогли розвантажити мінівен, та занести речі Олі та Міли до хати.
Оля вкотре подякувала всім, обійняла на останок Наталю, і всі помічники почали розходитись, а баба Ксеня попросила Наталю її підвезти.