Перша й остання

        Одного разу був у мене пес. І дружина теж була. І діти. А пес гарний такий був, грайливий. З добрими, розуміючими очима. Я не сумнівався, що він розуміє все, що йому кажуть, хоч він і не міг відповісти. Найкращий в світі пес.

        Ми всі його любили. Він був, як то кажуть, членом родини. Пес завжди був із нами, ми ніколи не залишали його вдома самого. Також цей чотирилапий полюбляв спати у нашому з дружиною ліжку, у ногах. Він теж нас любив.

        Жили ми в невеликому приватному будинку, на самісінькому краю міста-мільйонника. Хоча ще якихось пів-року тому це було окреме невеличке містечко. У місті люди гинули набагато частіше, ніж народжувались, тому до складу міста періодично приєднували найближчі села та містечка. Ми з дружиною працювали у місті, нам було все одно. А ті хто жили паршиво у містечку, продовжили жити так само паршиво і у місті.

        Кожного ранку перед роботою, та ввечері після, я грався з псом у дворі. Він обожнював грати у «принеси палку», а я обожнював спостерігати. Кожного разу пес біг за палкою та приносив її назад із таким ентузіазмом та відповідальністю, ніби вважав цю справу головною метою свого існування. А я допомагав йому, та знаходив в цьому якусь незрозумілу досі втіху. І це ніколи не набридало ані мені, ані псу.

        Дружина іноді глузувала з мене, що мені цікавіше проводити час із псом, ніж із нею. Таке собі ввічливе засудження. І кожного разу я здригався від цих жартів, хоч і щиро сміявся у відповідь. Бо була таки частка страшної істини в її словах, але і проблема не така вже і проблема, якщо її можна перевести на жарт, чи не так?

        Ми ще не літні, але одружені вже давно. Дуже давно. Набагато довше, ніж в нас цей пес.

        Незважаючи на це, я вважав нашу родину ідеальною. Разом із псом, звісно. Він дійсно доповнював її, ніби нам самим не вистачало чогось. Але чого саме – ніхто не знав. Та й неприємно мабуть зізнаватися у цьому, принаймні я гнав ці думки як тільки вони з’являлися. Все добре. Та одне я знаю напевно: якби іноді погано все не було – ніхто не хотів образити пса. Ми регулярно так чи інакше ображали один одного, дітей, батьків, випадкових людей… Але пса – ніколи. Тебе вважають доброю людиною тільки якщо ти добре ставишся до тварин, тому краще робити це показово. Можливо, наш пес був тією таємничою силою, яка ніби клей поєднувала нашу родину. Дуже прикро про це думати, мабуть це неправда. Все добре.

        Поруч з нашим домом був величезний ліс. Ми з псом полюбляли ходити у міні-походи цим лісом. Дружина та діти – ні, а от ми обожнювали. Ми поступово вивчали його, наразі ми могли годинами йти вглиб навмання, а потім спокійно верталися, без будь-яких мап та компасів.

        Але я вирішив, що досить нам бродити одними і тими ж дорогами. Час рухатись далі, углиб лісу. Цього разу ми підемо у ліс на декілька днів. Туди, де нас ще не було. Я ніколи не ходив у справжні походи, я лише отримав ютуб-освіту з цієї дисципліни. Цього мало б бути достатньо, щоб іноді прогулюватись неподалік від дому, я так вважав.

        Ми попрощався з дружиною та дітьми, а вони попрощалися зі мною та псом. Діставши компас, я розвернуся лицем до лісу, потім повернувся ще трохи правіше, та впевнено махнув псу у потрібному напрямку. І він побіг, задоволено махаючи хвостом.

        У лісі була, як я її називав, «ідеальна погода». Я був вдягнений так, щоб комахи та інша живність мене не турбувала, і при цьому мені не було ані спекотно, ані холодно. Вологість повітря була помірною, а сонце ледве пробивалось крізь смарагдові крони, рівно настільки, щоб давати достатньо тепла та світла. Ідеально.

        Пес теж радів, але по-своєму. Мабуть більш за все – свободі. Ех, балуваний! Знав би він, що деяких собак більшість життя тримають в однокімнатних квартирах… Цікаво, щоб він відчув, якби знав? Ще більше зрадів би, бо така доля оминула його? Чи навпаки, засмутився б, знаючи що його вид живе у таких умовах? Це ще не кажучи про кинутих собак. Тих що прямо зараз зазнають насилля від людей, або ще когось. Їх викидають на вулицю, як непотрібну річ. А потім бояться ходити темними вулицями, якщо звідти чути собачий лай.

        Скоріш за все, собакам начхати на інших собак. З цього питання ми точно з ними друзі. Не пам’ятаю коли я востаннє сумував через те, що якісь люди живуть гірше за мене. Але мій пес не такий. Гадаю, він би все ж засмутився.

        Від похмурих думок мене відволік пес, який почав нарізати кола навколо мене та періодично гавкати. Дивно. Зазвичай він так себе поводить, коли відчуває «погіршення погоди».

        Дружина була впевнена, що він дійсно може відчувати погоду точніше, ніж у прогнозах. А також у ще декілька «надздібностей» пса. Але неупереджена статистика, яку вів, казала, що його «передбачення» були вірними лише десь у половині випадків. Я звісно не заперечував, що він щось відчуває, але у питаннях визначення погоди я вірив псу лише наполовину. Гадаю це справедливо.

        Ми йшли аж до вечора, зробивши лише декілька невеличких привалів, щоб перекусити та перепочити. Нарешті, ми дісталися потрібного місця. Там, де ми стояли, починався достатньо крутий схил, довжиною десь під сотню метрів. Закінчувався він невеличкою смужкою кам’янистого берега, після якого починалась річка. Вона була не дуже велика, але вбрід її не перейти. Течія була настільки великою, що змушувала мене поневолі побоюватись цієї річки. Коли я не мав наміру її переплисти, течія здавалась повільнішою.