Оповідання

Звук стуку копит гіпохромів гулко роздавався по оббитому металом вантажного відсіку каботажу змішуючись з електричним тріском. Іржання таке голосне, що здавалось мені закладе вуха. Звірюки встигли зголодніти за час поїздки, тож прийнялись здирати обшивку, щоб дістатись до смачненьких проводів у гумовій ізоляції. Я голосно вдарила в гонг привертаючи їх увагу і тряхнула відром з залізячками вищої проби: матуся принесла їсточки.

Я підійшла до найближчого загінчика і дістала з відра капсулу з потрібною порцією утрамбованих металевих шматочків та прилаштувала її до трубки, що подавала їх у лохань. Вона чимось нагадувала поїлку у клітці для папужки капітана. Я вже збиралась йти далі як почула тріщання. Я прослідкувала поглядом за звуком і невдоволено клацнула язиком. Під копитами гіпохрому виднівся зірваний люк, звідки стирчали погризені кабелі. Я їх годую вже вп'яте за день, а їм все мало! Якщо ці недо-коні не перестануть жерти нутрощі корабля, то мене висадять на найближчій заправній станції з усім цим зоопарком.

Поки гіпохром відволікся на порцію свіжих "ласощів" я присіла, роздивляючись пошкодження. Виглядало все не надто погано. Залізо лише злегка пошкоджено і, якщо дивитися під правильним кутом, то сліди зубів навіть непомітні! Я засукала рукав та протягнула руку крізь решітку, щоб піддіти пластину і хоч якось прикрити діру. Кабелі затріщали та електричні іскри посипалися мені на шкіру. Я підскочила, потираючи долоню й тихо вилаялась. Нащо я взагалі погодилась на цю роботу? Біс би побрав Джеймса. Щоб я ще раз його послухала?

"Ну давай, Рейч, тобі ж потрібні кошти? Та й ти любиш коней! А ці нічим не відрізняються від звичайних! Вони навіть кращі, бо не доведеться чистити стійла!"

Я почала шукати у напоясній сумці гумовані рукавиці. Гіпохром як раз закінчив трапезу і його морда перегнулась через низькі дверці загінчика і тикнулась мені у бік, наче намагалась вибачитися. Я за звичкою погладила його однією рукою і покопирсалася в кишенях в пошуку смаколиків, але там був лише старезний гайковий ключ. В його темних очах-перлинках загорівся якийсь вогник і я ледь встигла відсахнутися, коли з голосним "клац" і ключ, і мої рукавиці зникли у ненаситній пащеці. Та що б вас всіх блискавкою побило!

Я схилилася на трубки загінчика і зітхнула. На горизонті неоновим світлом сяяла табличка з написом "ВИСАДКА" і я гадки не мала що робити. Ламанець намагався ткнутися мордою в мою маківку, але я легко його відштовхнула.

— Більше ніяких смаколиків для таких неслухів. — суворо вимовила я, підіймаючись на витягнутих руках: — Через вас мене викинуть у відкритий космос і тоді ніхто вам сплавів не принесе.

Кібертварина на мить завмерла та схилила голову, наче її програмний код намагався усвідомити, що я кажу. Я ж підняла відро і демонстративно ним потрясла:

— Більше ніякої їжі, якщо будете далі псувати корабель.

Невдоволене іржання у відповідь, але я відвернулась і пішла до виходу в супроводі сумних чорних очей. Я вже виходила за герметичні ворота як за спиною прозвучав пронизливий скрегіт заліза. Я озирнулась.

Гіпохром підчепив люк зубами та старанно намагався залатати діру. В дальньому кутку вантажного відсіку відлунням почувся схожий звук, а за ним ще та ще. Я усміхнулася і розвернулася на п'ятках. Гонг знову задзвенів.

— Отак би одразу! Але сьогодні це востаннє.

Звуки копит ламанців схвильовано відбивали ритм, коли я наповнювала чергове коритце смачним якісним залізним сплавом. Цей звук вібрацією розносився по підлозі відсіку, немов гул свіжозаправленого двигуна.

Гадаю, ці істоти все ж не настільки жахливі, як мені здавалось.