***

     Жовтневі серпанки  несли прохолоду, тремтіли  і танули в  скупому промінні, що пробивалося крізь золоті верхівки дерев.   На луках  тільні корови зривали ніжними губами останню зелену отавку серед сухого бадилля. В коморах між зерна і духмяних яблук під полом шаруділи сонні миші. Люди, тварини, вся природа – усе готувалося до  скорої  зими.  Павло вже  одігнав  скотину і  йшов непоспіхом   вулицею, зиркаючи з-під кучерявого чуба в Одарчин двір. От якби побачити хоч мельком її чорні коси, чи стрункий стан, а може узріти любий образ у вікні. Він уже і сватів намовив  через місяць завітати до найбажанішої дівчини села, і нічогенький статок назбирав, щоб одразу після весілля привести молоду дружину у нову хату. Сам він виріс у крихітній мазанці з дідом, що займався пасікою, та якось не склалося дружніх відносин у малого з бджолами: вони його ганяли по всій вулиці, знаходячи  і в погребі, і в собачій будці. Через тих лютих створінь  ходив Петро майже все літо  покусаний і розчесаний. Дідо махав рукою та промовляв: « То на здоров’я!». Друзяки-розбишаки реготали як коні, побачивши його то з губами-варяницями, то з шишаком на лобі. Тільки сусідська донечка Одарка простягала йому пів цибулини, зашарівшись, наче маківка, та казала:

     - Натри, Павлусе, не так пектиме. – і Павло тер, а тоді біг на луки, та набирав  цілі оберемки то щавлії, то дзвоників, то ромашок, щоб потішити  Даруню. І  від злого собаки боронив, коли по воду ходила, і півня стусанув,  щоб не здумав на дівчину пір’я підіймати, навіть підбив Сашкові, своєму найкращому другові, око, щоб навіть не дивився в її сторону. Частенько  хлопчик вирізав з осикових чурбачків кораблики, а дівчинка з клаптиків шила для них вітрильця. Діти  разом  відправлялися босоніж до річки  і пускали  їх течією. Павло обіцяв, як виросте, побудувати для Одарки великого човна та попливти з нею аж до обрію. Отже, то було справжнє кохання.

     Час спливав непомітно, діда поховали три роки тому на Покрову, Павло виріс, став працювати у полі, а вечорами вирізати із дерева всілякі дрібнички, які дарував коханій або возив на ярмарок. Одарка, хоч і з незаможної родини,   стала красунею, на яку заглядалися не тільки місцеві парубки, а й з сусідніх сіл. Батьки доню любили безмежно, тому дозволили обирати по серцю, і хоч Павло теж був з небагатих, та мав золоті руки, лагідну вдачу та з дитинства  щиро  кохав і оберігав Даруню. Тому  сватів зустріли вишитими рушниками, хлібом-сіллю.

     За два тижні до весілля зібрався Павло до міста купити гостинців та смаколиків. Підвода дядька Петра, навантажена  всіляким крамом і харчем, весело поскрипуючи  покотила від села.

     Впоравшись зі справами, поїхали з Петром додому. Та проїжджаючи повз інші села то тут, то там чули страшне: знову татарва степами гуляє, палить хати, людей катує і полонить. Від таких чуток серце було не на місці, поспішили додому.

     Чим ближче, тим моторошніше ставали краєвиди…  Їхнє мальовниче село, заховане між долонь лісів у вигині річки, також не оминула біда: удалині горіли   сухі очерета, над почорнілими хатами кружляли круки, часто зустрічалися тіла, покриті інеєм і засохлою кров’ю. Кинувся хлопець до Одарчиного двору і мало не знепритомнів від горя – понівечена, з роздертим на шмаття одягом біля порогу лежала його лебідка, потьмянілими  мертвими очима вдивляючись у низьке сіре небо.

    Павло кляв себе безбожно, що не залишився вдома, як не захистив би, так поліг би з нею, віддавши все до останнього видиху. Чотири дні  ховали  з Петром людей, яких знали усе життя. До кривавих мозолів стерли руки, вже не залишилося ні сліз, ні молитов на скам’янілих обличчях.

     - Що ти, Павле, будеш робити далі? Лишишся тут, чи поїдеш зі мною до Чигирина.  Там живе мій брат – єдина рідня, що в мене лишилася на цім світі…

     - Дякую, дядьку.- промовив Павло,- я краще примкну до запорожців, буду, скільки відміряно, ординців нищити. Тут я бути не зможу.

    - Бувай здоровий, хлопче. Хай тебе Бог береже! –  Петро, поплескавши Павла по спині, сів на підводу і  рушив геть. А юнак, просидівши кілька годин біля Одарчиної могилки, набрав  з неї жменьку землі у хустинку, прочитав Отче наш та й побрів світ за очі.

     Майже місяць  він  йшов до запорожців. І скрізь на шляху  бачив побите татарською проказою полотно українського степу. Здавалося, легені з кожним ковтком наповнювалися димом і попелом, а душа билася у корчах  від люті і болю.

    Павла швидко прийняли до козацької спільноти, почувши його трагічну історію, побачивши силу та бажання боронити Батьківщину. А як дізналися, що хлопець любив раніше вирізати з дерева, то послали до корабельників.

    Потрапивши  до куреня Івана   Передерія,  слава про козаків-мореплавців якого  котилася світом, знайшов собі Павло нову пристрасть. Із побратимами  почав разом кораблі будувати, та такі, що  вороги втрачали спокій. Невтомна праця перетворювала  товстий  липовий стовбур за кілька тижнів    у  основу майбутньої чайки. На шпангоути, що були ребрами жорсткості судна й утримували форму корпуса,   нашивалися  міцні дубові дошки за допомогою спеціальних дерев’яних  кілочків. Щілини між дошками забивали конопляним клоччям і  ретельно смолили. Ззовні до  бортів  нижче ватерлінії підв’язувалися тугі в’язанки очерету для кращої плавучості, амортизації  ударів від ворожого флоту або кам’янистих берегів, захисту від стріл та куль супротивника. Плоскодонний   безпалубний  човен мав два кермові весла: носове і кормове, що дозволяло змінювати галс не витрачаючи час на розвороти, складну мачту і п'ятнадцять лав з легкими  липовими веслами. Павло вважав справжньою  магією створення швидкого і маневреного судна, на якому козаки без вагань спускалися по Дніпровським порогам до самого гирла і далі за небокрай морських просторів.

     У серпні гетьман  вирушив у похід на Синоп. Десятки сімнадцятиметрових суден, по шістдесят козаків у кожному, устатковані гарматами,  завантажені провіантом і   військовим спорядженням, попливли через Чорне море.