Том 4 Глава 28 - На поводу долі

- Частина 1 -

Ми разом із Гамабуччі зайшли в дзеркало архімага, ось тільки з якоїсь причини, з іншого боку я опинився один. Ми потрапили до різних світів? Але це не має так працювати. Можливо, на дзеркалі встановлено ліміт відвідувачів? Не знаючи цього, гоблін пропустив мене вперед.

У такому разі мені краще вийти.

— Стривай, — зупинив мене голос хлопця.

- Вибач. Не я тут маю бути.

- Ти помиляєшся. З Гамабуччі я вже переговорив. Тепер твоя черга.

Нарешті розвернувшись, я побачив червоноокого підлітка з ельфійськими вухами. Його золотисте волосся діставало до шиї, а брови, з якоїсь причини, мали червоний колір. Його світле, усміхнене обличчя відразу ж кинулось у вічі. Він чимось нагадував мені Сайка. Ось тільки одягнений він був явно багатше. Золотисто-червона мантія чудово поєднувалися з його природною красою. Хоча заждіть, це точно хлопець? Ну голос начебто чоловічий.

Він на весь зріст розпластався на лаві, трохи піднявши праву руку. На його вказівному пальці сидів ворон, що клював крихти, акуратно викладені на мізинці. Його довга мантія була по стилю пурпурових пелюстків троянд, якими було всипано місцеву землю.

Весь цей простір був ботанічним садом, з безліччю різних кольорів, дерев, кущів, і приємного для ока інтер'єру у вигляді оповитих лозою фарфорових арок і фонтанів. Крім ворона, тут було ще багато різних птахів, але я впізнав хіба що зябликів.

- Перемовився? Коли встиг? - перепитав я.

- Пару хвилин тому.

Ми одночасно зайшли? Тоді що сталося? Він мені на кшталт пам'ять стер? Ой, гаразд. Навіть якщо так, я не відчуваю від нього жодної агресії. Може це просто специфіка цього дзеркала, або щось таке. Я взагалі мало що розумію у цьому підземеллі. Але це тільки більше захоплює мій дух.

— І на який хрін я тобі здався?

— Мені цікаво поспілкуватися з тобою... — хлопчина вперше перевів погляд на мене.

Дотепний, він здавався мені грайливим, безтурботним і відстороненим одночасно. Дивно...

Спершу я подумав, що цей пацан якийсь асистент архімагу, але зараз я чітко розумію, що він і є архімаг. Такий молодий...

— Не зважай на мій зовнішній вигляд. Зрештою, я потрапив у це підземелля ще в підлітковому віці.

Щойно він прочитав мої думки?

— Чи бачиш, за тисячу років моє тіло ніяк не змінилося, — він нарешті підвівся на ноги. - Іріме, останній ельф Темнозем'я. Прошу любити і шанувати, — приклавши ліву руку до грудей, він вклонився.

Чого він мені кланяється? А-а-а-ах... До біса. Набридло дивуватися всяким чудикам.

Ось тільки чому моє серце забилося так швидко? З моменту, як я зайшов у це дзеркало, твориться щось дивне.

— Іриме? — повернувши свою холоднокровність, я вирішив уточнити напевно: — Ти останній?

— Наша раса була стерта з лиця землі під час наймасштабнішої війни у Фріленді. На щастя, на той момент я вже перебував у підземеллі, тож мене це не торкнулося. Тут було ще кілька ельфів, але щойно до них долинула звістка про загибель родичів, вони вирішили вийти назовні. На жаль, покинути підземелля не можна.

- В плані? Я теж ніколи звідси не вийду?

— Ти тут не до чого. А ось для тих, хто провів тут сотні років, вихід назовні закрито. Чи бачиш, у цьому місці ми існуємо поза простором і часом, але варто тільки вийти назовні, як це правило перестає працювати. Весь час проведений тут, наздожене твоє тіло в ту ж секунду, як ти вийдеш із головного дзеркала. Якщо говорити простими словами, то з'явитись у Темнозем'ї справжнім тілом, я можу лише у вигляді скелета.

— А що сталося з твоїми побратимами? Невже вони про це не знали?

— Звичайно ж, знали, але сподівалися на своє довголіття. Однак у нескінченних тренуваннях дурні втратили сприйняття реальності, і забули, що ельфи живуть близько двохсот років, а не чотириста.

Якщо я правильно пам'ятаю, то саме під час війни 300 років тому, з землі було стерто більшість рас Фріленда. Що означає, ельфи, що опустилися в підземеллі, десь 700 років тому, вирішили вийти назовні через 400 років, дізнавшись про війну. Це, звичайно, мої грубі підрахунки, але так хоча б якась картина вимальовується.

— Якщо ти не можеш вибратися назовні... У такому разі ти зовсім не останній ельф Темнозем'я, — вирішив пожартувати я. Хоча це не жарт, а скоріше факт.

— Ха-ха, ти маєш рацію. Але мені подобається вважати себе таким.

Ельф склав чотири пальці лівої руки хрест на хрест і створив перед собою чайник, блюдце та кухоль.

- Будеш чай? - Наливаючи в кухоль окріп, він запропонував і мені.

Потім ельф підняв пелюстки троянд із землі і закинув їх у кухоль. Ті відразу ж розчинилися, надавши воді пурпурового кольору.

— Мабуть, відмовлюся.

- І вірно. У нього все одно нема смаку.

- Так? Навіщо п'єш?

— За стільки часу я вже перестав розрізняти смаки та запахи. Мені все нагадує бруд. Навіть те, що взагалі немає аромату.

- Давай ближче до суті. Про що ти хотів зі мною поговорити?

Я думав він виганятиме мене звідси ссаними ганчірками, а замість цього він кланяється мені, та й чай пропонує. Може сюди все ж таки приймають людей? Чи він щось приховує?

- Мені потрібна твоя допомога, - не приховуючи, заявив ельф.

— Гамабуччі розповів тобі, що я безсмертний, правда?

— Може... — посміхаючись, відповів він.

— І тобі одразу знадобилася моя допомога? На мені начебто весь світ клином зійшовся. Усім від мене щось потрібне.