Том 3 Глава 23 - Божа земля

- Вступ -

У мене є для вас короткий переказ, що сталося після того, як я воскрес.

Виявляється наша сторона перемогла, але ми зазнали величезних втрат. Що не дивно, зважаючи на те, що нас було в рази менше.

Шапі розповіла мені про нашу чотирируку подругу з якою ми мандрували. Вона особисто закінчила сотню солдатів з нашого боку. Все через з'їдене серце троля, що ввело її в стан берсерку і багаторазово посилило її фізичні здібності. Зважаючи на все, саме тому парочка затрималася в місті тролів, замість того, щоб з усіх ніг мчати на війну. Але навіть цього їм забракло для перемоги.

Даура вижила, і я вважаю, що це справжнє диво. Хоча той її удар був дуже добрим. Вона пробила не тільки тіло дрідастого, а й кольчугу з двох боків. Звідки в ній стільки сили мені неясно. Але якщо так подумати, вона завжди носила з собою піхви від меча, та й інше спорядження у неї було. Але я думав, що вона забула навіть, як меч тримати. Мабуть, тіло все пам'ятає.

Ми провели у їхньому селі ще два дні, поки хлопці святкували перемогу. Я навіть не знаю, через що почалася війна, так що морально не зміг змусити себе хоча б усміхнутися на їхньому святі. Бажання запитати у них про причини так і не виникло.

***

Ми вже зібрали продовольство, але перед тим як вирушити в дорогу, Шапі дещо усвідомила:

— Стривай, хазяїне...

- В чому справа? — пережовуючи шматок відкусаної солонини, я зупинився.

— Я зараз усвідомила, де знаходиться остання сестра... Боюся, тобі доведеться вирушити туди поодинці, — стривоженим голосом, заявила Шаппі.

- З чого б це?

— Нині вона перебуває у землях Бога Півночі. Це снігова пустеля... З нашим одягом ми не зможемо витримати місцевих погодних умов.

Значить зараз ми в лісі, де температура десь градусів 15 за Цельсієм, але чи варто мені пройти трохи на північ і на мене чекатиме снігова пустеля? Фріленд цікаве місце... Ми могли б спробувати знайти зимові речі, але, вочевидь, у місцевих ніколи не було потреби, так що за допомогою звертатися немає сенсу. З іншого боку можна було б сходити поки що в якесь інше місце, шукаючи одягу, але я нетерплячий. Я хочу зібрати весь комплект якнайшвидше. Та й час показав, що мандрувати одному мені набагато комфортніше.

— А з чого ти взяла, що я подолаю цю дорогу?

- Ти ж безсмертний.

— Так воно так, але моя регенерація надто повільна. Швидше за все я просто перетворюся на льодяник, так і не досягнувши кінцевої мети.

Насправді я не до кінця розумію, як регенерація працюватиме у такій ситуації.

— Та й хто говоритиме з ногою? Це ніби твоя прерогатива, — слідом я запитав її.

Але це було помилкою, адже вона швидко вислизнула від минулої теми і вирішила відповісти на запитання:

- Візьми з собою ліву руку. Хоч вона найкраще ладнає з правою рукою, зараз наша найманка дуже втомилася.

Ну так, а те, що я замерзну до смерті, вона вирішила опустити...

- Гаразд. Ви чекатимете тут?

Права рука з лівою ногою підійшли до Шапі і, схоже, почали їй щось нашіптувати. Ідіоти, я вас і так не почую.

— Тут неподалік є портове місто. Ми поки що осядемо там, чекаючи на вас. У правої там є знайомі, що приймуть нас, тож приводу для занепокоєння немає, — від імені інших заговорила Шапі.

- А як мені потім знайти вас?

Права рука знову завмерла.

— У лісі є розвилка. Одна дорога веде до снігової пустелі, друга прямо до Октавісу. Отже, якийсь час нам ще доведеться пройти разом. Все що тобі потрібно буде, то це повернуться назад тією ж дорогою!

Легко сказати...

- Частина 1 -

Блікло-блакитне небо зливалося зі сніговими дюнами, пробуджуючи в мені щось на кшталт почуття меланхолії. Може, вся справа в тому, що на небі ні хмарки? Сонце безперешкодно висвітлює цю пустелю. Тут так тихо та яскраво, але при цьому немає нічого іншого. Все це світло призначене лише для того, щоб відбиватися від білизни, от і все. Тужливий стан накриває мене з головою, хоча я навіть не знаю, чому сумую.

Ця земля мертва, захована під товщею снігу, що приносить сюди північний вітер. На дотик він зовсім як пух, і легко розлітається убік, варто тільки на нього подути. Сніжок із нього ніколи не зліпиш.

Якщо вам цікаво, звідки я знаю куди йти, то намотаний на моєму лівому зап'ясті нарукавник веде мене, наче невидимий собака поводир. Навіть якщо ми не можемо спілкуватися словами, це не означає, що ми не розуміємо одне одного. Цей спосіб, до речі, допоможе мені повернутися назад. На середині шляху я вже почав переживати, що зіб'юся зі шляху і заблукаю, адже в цій пустелі майже немає орієнтирів, але тепер все нормально.

Тут холодно, але не те, щоб я не міг витримати цього. Деколи, коли починається вітер, він пронизує аж до кісток. Ось у такі моменти справді неприємно. Ну, а так я не скаржусь. Хоч мої руки і відмерзли так сильно, що я майже їх не відчуваю, така температура для мене не перешкода.

Час від часу я натикався на статуї, що нагадують Анубіса. Такі самі як і поблизу Цап-цапа. Щоправда, всі вони по груди були закопані в снігу. Це місце виглядає як звичайнісінька пустеля, ось тільки пісок не жовтий а білий. Та й від сонця ховатись немає потреби, швидше навпаки, його промені це єдине, що дозволяє мені йти далі.

Але найстрашніше тут трапляється вночі. Справа не в тому, що температура падає ще нижче, просто з-під снігу починаю виповзати різні тварюки. Наприклад я бачив як між собою борються ці тварюки. Один з них виглядав як вепр, ось тільки бурого хутра на ньому було настільки багато, що крім бивнів і рила, що стирчали, нічого було не розглянути. Його противником виступав кудлатий чоловік-скорпіон. Він піднімав клешнями вепря і намагався встромити в нього своє жало, але йому ніяк не виходило пробитися крізь товстий шар хутра.

Ці хлопці й нападали на мене. Доводилося вдаватись мертвим. Адже як би я не махав своїм мечем, упоратися з ними не було можливості. Це суперечить тим принципам, яких я намагався дотримуватись. Але тут уже нічого не вдієш. В даний момент я дійсно не рівня цим створенням.