Том 3 Глава 19 - Дракон і голодна голова

- Частина 1 -

— Крутий у тебе будиночок, — зауважив я.

— Який є... — буркливо відповів дід.

- Та я без сарказму. Виглядає і справді приголомшливо. Тобі б пару дірок залатати і була б взагалі казка. Як тут взагалі виявився такий величезний чобіт?

— Це якраз трапилося під час тієї війни 300 років тому. Тут боролися два йотуни. Кажуть, що сили одного з них настільки перевершували другого, що після удару кулаком, тіло бідолахи вилетіло геть із цього лісу.

Як він міг вилетіти з чобіт? Звучить як хрінь із мультиків. Хоча, можливо, вся справа в корінні дерев, що обтягли цей чобіт. Може, удар був таким сильним, що частина ноги буквально залишилася тут, а тіло полетіло. Хоча швидше тут вирішував би кількістю цього коріння. Зараз вони здаються непримітними, але всеодно ту є щось магічне, і схопили вони того бідолаху дуже міцно.

— А з приводу дір ти маєш рацію. Кляті метелики набридли залітати всередину. Але я не маю жодних сил закласти їх. Ти випадково допомогти не хочеш? - продовжив дід.

Він не про дощ хвилюється, а метеликів? Хоча над нами стільки листя, що навіть світло ледь потрапляє сюди. Так, дерева тут високі.

— Не дуже, — чесно відповів я.

Сподіваюся після цього він не передумає напувати мене чаєм.

Сам чобіт модифіковано. Старий змайстрував двері з деревини та вирізавши частину підошви, встановив її там. Вона виглядала потяганою часом. Судячи з усього, він тут давненько. Зі шнурків і чогось нагадуючого кістки він змайстрував своєрідний паркан. Судячи з усього, частина ноги дійсно залишилася в чоботі. Згодом м'ясо обголодали звірі, а ось кістки залишилися і він пустив їх у справу. Та й дах він зробив саме з кісток.

Праворуч від чобота я побачив затишний сад з деревами, на яких росли фрукти, що виглядали як груші. Ліворуч було два-три городи.

До речі, кісткове борошно має бути відмінним добривом. Тож не дивно, чому тут усе так добре росте. Хоча, дивлячись на рослинність цього лісу, я не думаю, що причина тільки в цьому. Загалом з голоду він тут точно не вмирає, навіть якщо він виглядає трохи худорлявим.

Потім я побачив, як біля підніжжя одного з дерев ростуть маленькі гриби і мене пересмикнуло. Ненавиджу срані гриби.

Ми зайшли всередину та це місце було добре облаштоване. Він оббив усі стіни, стелю та підлогу дерев'яними дошками. На другий поверх вели сходи, але не думаю, що він часто туди забирається з-за спини. Поки ми йшли, він періодично стогнав від болю і хапався за поперек.

Тому він і мешкає на першому поверсі. У «шкарпетці» черевика в нього встановлено ліжко. У ролі матраца виступає купа різної трави, щоб спалося м'якше, а на її опорах висіли вінки, сплетені з тих самих квітів, що нагадують ромашки. Вони мали як червоні, так і білі пелюстки. Трохи лівіше була передпокій, що плавно перетікала на кухню, що знаходилася в районі «п'ятки». Своєрідна середньовічна квартира-студія, що розташувалася в чоботі. Нічого незвичайного.

У нього навіть піч була, на яку він і поставив залізну каструлю з водою, що до того зачерпнув із бочки.

Після запрошення я сів за стіл. Він простяг мені склянку з насипаними туди травами, що пахли м'ятою. Потім він трохи незграбно налив окропу, злегка розлив воду на стіл, і дістав з коробки ті самі груші, що ростуть у нього в саду. Він відрізав часточку, і вижавши з неї зовсім небагато соку в чай, поклав шматочок туди.

Я повторив процедуру та знаєте що? Цей чай справді смачний.

— Як ти взагалі тут виявився? - Запитав я.

А старий тим часом пішов до ліжка і дістав з-під нього мішечок. Виявилось, що всередині лежав десерт. Якщо точніше, то недозрілі груші. Вони виглядали як сире тісто, та й по текстурі нагадували його ж, проте всередині це швидше було щось на кшталт солодкого бісквіту. Дуже смачно... Давно я нормально не їв.

— Покарання у мене таке...

— Замість в'язниці став гробарем? Та краще б уже відсидів, — уплітаючи обидві щоки, сказав я.

— Ти не чув про піратську команду Кранкена?

— Наче десь чув це ім'я.

— До того, як нас упіймав Світовий Суддя, ми наводили жах на всю Шаю. Загалом ми були тими ще відморозками, було видно, як на його обличчі поступово з'являється злість.

— Тоді ти тут заслужено.

— А я й не казав, що не заслужив на це.

— Тоді чого такий злий?

— Бо більшість наших хлопців пішла на плаху! Деякі, як і я, змушені виконувати цю принизливу роботу... А ось наш капітан, — він ударив кулаком по столу. Добре, що я тримав кухоль у руках, інакше він би перекинувся. — Цей покидьок тепер один із Семи Героїв!

- А точно! Ось де я чув це ім'я.

Старий підвівся і піднявши кофту, показав свій живіт. Точніше мітку у вигляді літери «Х», що красувалася на ньому:

— Це клята мітка Світового Судді. Болить неймовірно. Щоразу, як я підходжу до кордонів лісу, вона починає розповзатися по тілу і пекучий біль накриває мене з головою. Якщо покину цей ліс, помру. Ось яке моє покарання, - сказав він.

— А цей Кракен... Він сильний?

- Кранкен? Він уклав контракт із самим Світовим Суддею! Звичайно, він сильний!

Контракт із Богом? Типу як у Сайка з дияволом? Цікаво, а чи я зможу так зробити? Хоча це звучить як пошук легкого шляху. Та й те, що я і сам частково Бог, навряд чи дозволить мені укладати контракти з іншими Божествами. Але хрін його знає.

Загалом подумав я про одне, а з вуст вийшло зовсім інше.

— Просто я якось гримнув одного із Семи Героїв. Не такі вже вони й могутні, як виявилося.

Але він навіть не спитав ім'я і просто махнув у мій бік рукою, явно не повіривши моїм словам. Ну доказів у мене все одно немає.

— І скільки вже ти тут? — доївши грушу, спитав я.

— Тридцять третій рік пішов.

У той же час з другого поверху щось з тріском звалилося. Точніше хтось... Дівчина з довгими світлими і трохи закрученими на кінчиках локонами. Її дорогий одяг був брудним, та й загалом виглядав пошарпаним. До пояса на мотузках були прив'язані залізні наголенці та рукавички. Все своє, носи із собою, так? Так само можна було помітити піхви для одноручного меча за її спиною, ось тільки самого клинка не було. На її гарному обличчі був горизонтальний шрам, що проходив через ніс і дістав від очей до ока.