Том 2 Глава 15 - Справжні спогади

- Частина 1 -

Все почалося, коли до Лапреузи приїхав Марун. Те, що він родом із Саверуза не було брехнею. Сам він був худий, його шкіра темна і ще він завжди «носив» ці тонкі вусики, що так йому не йшли.

Він не був великим магом, та й прибув він, не для того, щоб вирішити проблему з метеоритом. Цей хлопець був частиною групи авантюристів, але одного разу він напився та посварився з рештою. Все просто, цього невдаху виключили із групи і він застряг у місті без коштів. Щоб заробити хоч трохи грошей, він намагався зруйнувати метеорит, але йому це було не під силу. Він володів лише магією води, землі та слабким зціленням. До інших стихій у хлопця не було принадлежності, отже тренуючись, він використовував лише свої основні.

Я просто спостерігав. Я гадки не мав, що він робить для того, щоб камінь з нічого з'являвся перед його рукою. Та сама історія з водою. Про зцілення я дізнався, коли він допоміг маленькій дівчинці, що спіткнулася і поранила коліно.

До нас у таверну багато разів заходили групи авантюристів, і я часто бачив чаклунів. Але вони ніколи не показували мені своїх заклинань. Кожен із них казав, що шлях людського мага надто звивистий і мені не потрібно цікавитись магією. І тільки цей дурень Марун був тим, хто не приховував своєї сили. Навіть якщо я підглядав, це не змінювало того факту, що він єдиний, хто взагалі не соромився використовувати її в місті.

Решта постійно зберігає енергію, або так звану ману, адже її відновлення це дуже тривалий процес. Але ось він ніколи не стримувався ... Навіть незважаючи на те, що магія його виглядала мізерно, він продовжував вправлятися, поки з пір на руках не починала виступати кров.

Я теж захотів стати магом і навіть попросився до нього в учні, але Марун одразу відмовив мені. Однак він дозволив мені спостерігати, тому мені більше не доводилося ховатися. Я повторював усі вправи за ним, але в мене нічого не виходило.

— Я не це хочу від тебе почути. Яка мені різниця, що там із Маруном? - сказав мені диявол.

...

Гаразд...

Сайк... Це не моє справжнє ім'я. Це прізвисько, яке мені дали після всіх моїх витівок у місті. Я був справжньою скалкою в дупі... Я постійно бився з однолітками, та й не тільки. Загалом, я багато різного робив та заважав місцевим жителям спокійно жити.

Причини моїх витівок завжди були різними, але гадаю, корінь проблеми завжди був у батьках. Вони ніколи не приділяли мені уваги, і тому я намагався привернути його до себе паскудством .

Я був поганою дитиною, і тому часто викликав у батьків головний біль. Зате коли місцеві скаржилися їм на мене, вони хоча б згадували про моє існування. Навіть коли я постійно блимав перед їхніми очима в таверні, вони все одно не помічали мене. На першому місці у них завжди були: робота, клієнти та з'ясування відносин. Я взагалі не розумів, чому вони залишаються у шлюбі, якщо всі їхні розмови перетворювалися на скандали.

Батько часто напивався, і тоді йшли кулаки. Під роздачу попадала тільки мама, я не удостоївся навіть отримати пару ляпасів за все те, що витворяв. Я не любив його, але хоч би яким він був, він залишався моїм батьком. Якщо не рідні, тоді хто взагалі приділятиме мені увагу? Друзів теж не було, і в усьому винні мої вчинки. Навіть якби я спробував виправитися, у це ніхто б не повірив, ось така вже в мене була репутація.

Але тоді в мене з'явився Марун. Він не став мені другом, але принаймні не проганяв мене і дозволяв спостерігати за тренуваннями. І ні, поряд з ним я не відчував себе потрібним, просто мені не було так самотньо як раніше.

Спостерігати за тим, як він вправлявся в магії води, на тлі морських припливів було справді чудово.

- Частина 2 -

- Давай далі. Я хочу почути історію повністю, - диявол змушував мене згадувати те, що я так хотів забути.

Я намагався жити, ніби цього відрізку мого життя взагалі не існує. Так було простіше... Так мені не хотілося постійно плакати.

Повертаючись до тренувань Маруна. Зрештою, він пішов і я знову залишився сам. За той місяць, що я стежив за ним, я ніби від реальності відірвався. Знову помічати людей було боляче... Хоча ні, бачити осудливі погляди оточуючих стало в рази болючішим, ніж раніше. Мені вже навіть робити нічого не треба було, вони постійно дивилися на мене. І в усьому світі не було способу виправити це. Єдиними, хто ставився до мене нормально, були авантюристи, які час від часу заходили до нас. Але вони надовго не затримувалися, тож це складно назвати дружніми стосунками.

Цілий рік... цілий рік я терпів на собі ці зневажливі погляди повні засудження... адже я навіть нічого не робив. Весь свій вільний час я присвячував тренуванням, щоправда, успіхів так і не було. Абсолютно ніяких... З моєї долоні не з'являвся камінь, як би я не намагався.

***

- Ця випивка на смак, як ссанина! - випльовуючи весь ель, сказав бородатий мужик.

- Ні, бос. Це і є ссанина... — його товариш теж скуштував випивку і виплюнув її на підлогу.

— Та це, мабуть, Сайк і насав у кухоль, — сказав один із місцевих випивок.

Але то була брехня.

- А він міг? — спитав бородатий п'янички.

- А то! Він тут кожному третьому засував у бухло... хєр!

І це теж була брехня.

Але такою була моя репутація у місті. Звідки цього вояка було знати, що це брехня? Просто випивка і справді була паршивою, як батько не розхвалював її.

Загалом ці воїни влаштували бешкет. Батька побили до напівсмерті, матері також дісталося. А я знову залишився безкарним.

Після цього інциденту стосунки в сім'ї стали ще гіршими, і це позначилося на роботі. Зрештою, вони продали таверну і вирішили знайти щастя в іншому місті.

Можливо, вони думали, що в новому місці моя репутація не заважатиме їм. Я не знаю, що було в їхніх головах. Адже ми так нормально й не поговорили.

- Частина 3 -

Того дня йшов проливний дощ. Коні та віз пов'язали у бруді і нам довелося зупинитися. Зрештою, нам довелося ховатися від дощу під деревами. Там ми й натрапили на банду розбійників. Судячи з їхньої солдатської форми, вони були військовими дезертирами.