Том 2 Глава 11 - Вдячність

- Частина 1 -

Ми повернулися до Ру'оку, де на нас уже чекали місцеві жителі. На всю округу пролунав співучий дзвін горна. Його звук продовжувався до того моменту, поки вони не побачили в якій кількості ми повернулися.

Ми зістрибнули з черепах і нам на зустріч побіг вождь. Він такий товстий, що я й не думав, що він може бігати взагалі.

- Де решта?! — зірвався він на крик.

Нашим спікером виступив останній бабан-морж, що залишився в живих:

— Загинули...

- І як це розуміти?! — у розмову потрапили стурбовані стражники вождя.

Тому що вождь весь зблід, і зробивши кілька кроків назад, звалився на дупу.

— Цього не може бути, — пошепки заговорив він.

— Мисливство пройшло успішно... Ми змогли звалити бургазу з мінімальними втратами, — з опущеною головою, продовжив наш спікер. Його бивні поступово почали встромлятися під шкіру, але він не звертав на це уваги.

- Тоді що сталося?

- На нас напав паразит.

— І один паразит зміг перебити всіх наших мисливців?

— Я все зрозумів... — підвівся на ноги вождь. Його голос був хрипким. - Взяти їх під варту!

І яких висновків він там дійшов? Думає, ми зрадники, що вбили своїх? З одного боку це логічно, враховуючи, що вижив лише один бабан, а всі інші, це найманці з інших рас. Але з іншого боку, як ми могли це зробити вшестером? А якщо ми такі сильні, то невже їм зараз варто провокувати нас? Але загалом я очікував, що щось подібне станеться.

Як тільки бугаї з кайданами в руках почали йти на нас, єдиними хто не чинив опір були я і бабан. Хоча ні, ще й Трипія була в повному ступорі, але її захищав Мілик, що вже наворожив гостру крижину біля наконечника палиці і виставив його перед собою.

- Не наближайтесь до нас! — вигукнув він людською мовою, наче ті розуміють.

- Ви зрадники!

— Не чиніть опір. Це нічим добрим не скінчиться, — у розмову вступив я.

Я сумніваюся, що в тому випадку, якщо Мілік уб'є цією атакою бабана, його просто відпустять. Може він забере ще одного, але зрештою їх тут забагато. Опір марний, вони розірвуть його на частини.

- Заткнися! Ти взагалі не людина! - вигукнув Мілик. — Не смій розмовляти зі мною нашою мовою! Чудовисько!

Як розкричався. У нього, мабуть, накопичився стрес після того, що сталося. Ось тільки, хіба я зробив хоч щось погане? Я бився з ними пліч-о-пліч, а врешті-решт врятував їхнє життя. Якби не я, то здохли б усі. І він ще незадоволений?

Але мені не прикро. Люди завжди були такими. Вони бояться всього невідомого. І це не єдиний їхній недолік.

Я пам'ятаю...

Пам'ятаю це почуття ненависті та ворожості. Скільки б життів я не прожив, скільки б спогадів про себе я не втратив, я все одно пам'ятаю з якого тесту зроблені люди. Точніше їх більшість.

Зрештою єдиним хто продовжував чинити опір був Хонібір. Вони не вбили його, але поранили так, що той більше не міг піднятися.

Нас закували в наручники і відвели до в'язниці, що знаходиться під землею, недалеко від села.

- Частина 2 -

Яма, викопана у вічній мерзлоті тундри. Раніше це місце виступало холодильником, у якому можна довго зберігати м'ясо. З масштабами їхнього полювання, певен, таких холодильників багато.

По центру приміщення розташований ліфт, на якому нас і опустили. Стражники чергують нагорі і періодично спускаються до нас, щоб принести їжі. Тут дуже холодно. Тремтячими зубами Трипія б'ється об заморожений шматок сирого м'яса. Своїм диханням, вона намагається хоч трохи розморозити його, і в цьому їй допомагає Мілик, що сидить з нею поруч. Він не заграє з нею, а лише намагається зігріти. Магію він використати не може. На наші з ним руки надіті кайдани, які відрізняються від інших. Зважаючи на все, саме вони й блокують магію. Вони не знають, чи я вмію її використовувати і тому перестрахувалися.

Лева та Хонібіру з нами в камері немає, бо спершу їх віднесли до лікаря. Але тут така простора камера, що місце їм знайдеться.

Ми завалили звіра, я вбив комара, а в результаті ось вона, їхня подяка. Вони навіть одягу мені не дали. На мені зараз тільки рвані штани, та амулет, який я все ж таки не забув підібрати. Хоча може варто його зняти і тоді Трініті прилетить мене врятувати?

А толку то? Продовжувати шлях далі я не зможу. Бо я слабак.

Мені треба захищати Сайка. Та й річ не тільки в цьому. Навіть якби я був один, рано чи пізно, я зустрів би перешкоду, через яку неможливо переступити.

Невже я зараз маю сказати шаблонну фразу будь-якого головного героя? Я так не хочу цього робити... я так не хочу, але...

— Я повинен стати сильнішим, — скрипучи зубами, пошепки сказав я.

Раніше я навіть не намагався, бо не дуже зацікавлений у заподіянні шкоди іншим. Але що вдієш, якщо всі інші зацікавлені в заподіянні шкоди мені?

На одному безсмерті довго не протягнеш. Забавно, напевно, звучить... Загалом треба навчитися хоч чогось. Магією користуватися не можу, а отже час брати в руки меч? Але у в'язниці з цим будуть деякі проблеми... Та й мужик, якого я розглядав у ролі свого вчителя, ноги відкинув. Може воно і на краще. Мабуть, він не був такий сильний, як я хотів думати.

Загалом все заплутано. Мені ніби немає сенсу втікати, тим більше є ймовірність, що вони передумають і випустять нас через якийсь час. Але водночас я мушу стати сильнішим, а тут це неможливо.

- Хто ти...? — я почув жіночий голос за мною. У ньому не було жодної сили.

Це Тріпія, що дивилася на мене своїми жалюгідними очима.

Я міг би сказати їй, що я син божий, але жодних доказів у мене немає. Тільки слова однієї дурепи.

- Я безсмертний.

- Це ми вже зрозуміли! - Вилупивши очі, продовжив Мілик. — До якої раси ти належиш? Я ніколи не чув про таке!

Він тепер завжди кричатиме, розмовляючи зі мною? Він схожий на собаку, що намагається захистити свого хазяїна. В даному випадку, господинею виступає Тріпія, перед якою він лебезить.