Про мисливця Тагнара Буревія, Крука та змія.

                Колись у прадавні часи, коли не було ще королів та палаців, не було лицарів у блискучих обладунках, а найбагатшою людиною був той, хто мав коня та плуг, жив тоді на окраїні темного лісу мисливець на ім’я Тагнар Буревій. Вправний був мисливець Тагнар, кожну чверть місяця привозив він великий віз хутра та солінь, та в’яленої оленини, та кабанячого рогу, що міняв у місті на стріли та ножі, та що йому ще було треба. Та людей Тагнар сторонився. Бо була у його серці давня туга.

                В одну холодну зиму, коли не стало їжі в селищі, де жив тоді Тагнар із матір’ю, батьком, та трьома своїми братами, вирішили сусіди розорити їхню оселю, аби самим пережити лютий голод. Батько Тагнара, якого звали Зоряном Могутнім, став у воротах їхнього подвір’я, не дав оскаженілим від голоду й холоду односельцям увірватись до хати, а мати і брати схопили, що змогли, і втекли у ліс.

               Батька свого Тагнар більше не бачив. Якось протягнули вони разом із матір’ю і братами до весни, вибудували собі нову домівлю з дерева й глини, та до людей більше не ходили, бо боялися зла їхнього, пам’ятаючи голодну лють тієї зими чорної. Вчилися брати полювати, а Тагнар був з них найспритнішим. Днями міг він йти слідом оленя, зайці в його пастки потрапляли дюжинами, став він ходити з лукою та списом за звіром. Був Тагнар хазяїном у лісі. Уходив все далі й далі в темні хащі, де водились звірі, яких ніхто не зустрічав з людей. Місяцями його не бачили брати. Не знали вони, що він робить в лісі, та повертався Тагнар завжди із здобиччю. І стали брати боятися Тагнара. Бо не розуміли його хисту. Стали вони думати, що брат їхній у лісі навчився чародійству. Страшно їм було, коли Тагнар вертався додому посеред ночі із оленячою тушею за плечима – здавалось, ніби якийсь вогонь горить в його очах, наче вовк на них дивився.

                Тож одного разу повернувся Тагнар до порожньої домівки. Брати зібрали пожитки, забрали матір, і втекли кудись, навіть не попрощавшись. Тагнар міг би їх знайти, як знаходив по слідах він диких звірів, та не став він цього робити. Натомість зачинився сам один у порожньому домі, а наступного року пішов світ заочі. Йшов він багато днів й багато ночей, спав під відкритим небом, харчувався тим, що вполює. Аж раптом побачив на дорозі величезне дерево, переломлене буревієм навпіл. 

                Було теє дерево таке велике, що десятеро людей не змогли б його охопити, якби взялись за руки. Могутній зламаний стовбур лежав на землі, і знадобилося б пів-дня, щоб дійти від місця зламу до його кінця. «Ось ця домівля мені впору», вирішив Тагнар. «Тут я житиму». Зробив він собі сокиру, і став довбати пенька, поки не вирубав у ньому кімнату. Із могутніх гілок склав дах, мохом вмостив. Склав пічку всередині з каміння річного.

                Аж тут ніби вітер налетів на Тагнара. Небо потемніло. Бачить Тагнар: летить здоровенний крук до нього. Схопився був Тагнар за лука, та Крук сів поважно, уклонився Тагнарові, та мовив:

                — Здравствуй, мисливцю Тагнаре. Я тебе давно знаю, бо багато бачу я зверху, і багато мені відомо. Знаю, що ти вправний мисливець, та ніколи не вполюєш більше, ніж тобі потрібно; не вбиваєш птицю задля розваги, випускаєш малих зайченят, якщо ті в пастку твою втрапили. Бачив я, як ти колись пожалів взимку ведмедицю із ведмежатами, та як молоду оленицю відпустив до оленя навесні. Тож будь твоя ласка, допоможи й мені. Було моє гніздо на вершині цього дерева, у пні якого збудував ти собі дім. Повалило його буревієм. Більш ніде такого великого дерева в окрузі немає, а менше дерево мого гнізда не витримає. Дозволь мені звити нове гніздо у тебе на даху. Я за це навчу тебе мудрості великій, не пошкодуєш. Ти і я, ми обидва одинаками сірими залишилися на всьому світі. Твої рідні тебе лишили, а моїх дитинчат вітром побило. Будемо ж одне одному в нагоді.

                Погодився Тагнар, і став Крук його вчити. Дізнався Тагнар, як розуміти мову звірів та птахів. Як знаходити у лісі потаємні тропи. Дізнався, як підкоряти собі ріки й розмовляти з вітром, як знаходити цілющі трави й приховані клади.

                Люди, що поряд собі збудували місто, дізнались про Тагнара, та боялися до нього ходити – всі знали старого Крука, і страшні були його пазурі й великі крила, що могли сонце закрити. Та ось трапилась у людей біда. Оселився біля їхнього міста великий змій. Казали, що міг той змій оточити все місто одним кільцем. Паща в нього була така велика, що міг він вола за раз проковтнути. Вийшли люди з ним битись, та як побачили теє страховисько, покидали списи й сокири, й побігли хто куди. Як ставав той змій дибки, то бачили його голову страшну з околишніх селищ.

                Стали люди радитись, як би вмовити Тагнара їм допомогти. Зібрали, хто що може, поклали на воза, та відправили з возом найстарішого діда, який вже нічого не боявся, навіть великого Крука, бо багато бачив на своєму віку такого, що й не вірилося. Привезли дарунки Тагнарові. Той вийшов, із сивим чоловіком поздоровався ввічливо, бо не забував, чому його батько вчив, і спитав, чого хочуть від нього містяне.

                — Хочемо, вельмишановний Тагнаре-Буревію, аби ти допоміг нам. Нема нам життя від змія, що оселився в наших болотах. Жере те страховисько нашу худобу. Людей вбиває. Не може ніхто ані орати, ані сіяти. Як не повбиває нас усіх, то помремо із голоду взимку. Поможи нам, Тагнаре-Буревію!

                Задумався Тагнар. Слова старого чоловіка про зимовий голод нагадали йому про смерть батька та безлюдяне дитинство у лісі. І гнів на людей у його серці знову ожив. Побачив це Крук, спустився на землю (дід від страху аж під воза сховався, хоч і був вже старий, і багато страшного у житті бачив), і каже Тагнарові:

                — Знаю твої думки, Тагнаре. Серце твоє добре, і хоче допомогти людям. Та розум твій ще пам’ятає, як твій батько Зорян Могутній допомагав своїм сусідам, і як ті йому за це «віддячили». Та якщо не здолаєш змія, до наступної весни підуть по землі його зміята. Не буде життя ні людям, ні звірям. Я тебе навчив мудрості, Тагнаре. Тож піди на болото, де живе цей змій. Знатимеш, що робити. А коли знадобиться моя допомога, то свисни три рази щосили, і я прилечу.