Мені 86 років, за плечима — десятки літ учительської праці. Знаю багато історій людських стосунків. Довгими зимовими ночами перебираю в пам'яті давні події. Знаєте, і телевізора не треба — все оживає, бентежить, хвилює. Хочеться переповісти комусь, хай би наукою стало або навпаки — застереженням від необдуманих вчинків.
Ось послухайте про дві схожі долі моїх випускниць — Люсі і Марусі. Це було не вчора й не позавчора, а згадується, як сьогодні. Село мого дитинства мало дивну назву — Синиці. Може, назва походила від прізвища якогось пана, а, може, від козацького племені. А тільки мені завжди здавалось, що наші садки по-особливому приваблювали птаство. У кожному дворі росли кремезні старі вишні з розлогим гіллям, густо розросталися кущі аґрусу, при межі слалися суниці зі своїм живлючим корінням, відварами якого лікували бронхи, легені, горло.
Виходиш вранці на поріг — аж у вухах лящить від пташиного щебету. Ясно, що не тільки синиці піднімають ранковий лемент. Тут і горобці, й шпаки, й сороки, дятли, дикі голуби, одуди... А щодо солов'їв, то для них підходить тільки майська пора, коли в серця усіх закоханих проситься оте тремтливе і зворушливе: тьох-тьох-тьох...
Душа завмирає від того пташиного перегуку, навіть старі люди і ті не байдужі, кажуть:
- Хто помер, той пожалкує.
А що вже казати про молодь? Не було спину ні парубкам, ні дівчатам — гуляння, пісні, танці до самісінького ранку. Отакі-то у нас були Синиці, далеко про них слава йшла: і дівчата найвродливіші, і вода в колодязях найсмачніша, і городина родить прекрасна, і фрукти... Але накинула чорну хмару на весь той рай жорстока війна. Наче й птахи притихли, коли фашисти погнали до станції людей у рабство, у далеку Німеччину.
Серед підлітків була Маруся Горинь, із сімейства тих Горинів, де семеро хлопців і одна вона, сестриця. У них було заведено усе гуртом робити: чи сінокіс, чи жнива, чи заміс на нову хату місити... Хлопців один за одним на армійську службу брали перед війною, а дівчині випало, як худобині, у товарняку трястись серед своїх і чужих людей, які чекали невідомості і боялись смерті у далекім краю.
Найняв Марусину, а з нею ще шестеро українців, багатий бауер. Роботою завантажував із раннього ранку: були у нього свині, корови, коні. Усе те треба годувати, вичищати, мити, запрягати, виганяти на пашу. Стала дівчина чорніша чорної землі, руки довгі та худі, на ногах ледь тримається. Роззнайомились бранці між собою, як можуть одне одного підтримують. Біля Марусі найчастіше бував Дмитро, який називав її землячкою.
Вони майже однолітки, з однієї області пригнані в неволю. Поступово зблизились, зріднилися, наче брат із сестрою. Отак діждалися визволення та й роз'їхалися у різні кінці. Маруся — у свої Синиці, а Дмитро від неї — за триста кілометрів.
Післявоєнний час вимагав напруги усіх сил: розгрібали зруйноване та спалене, влаштовували та будували, ледь зводили кінці з кінцями. Може, й згадувався коли дівчині худий довготелесий хлопець з палким поглядом сірих очей, так вона мерщій проганяла із снів те видіння, наче соромлячись чи боячись...
Пристав до неї один чоловік, з німецького полону повернувся. Трохи кульгав, а так — нічого, міцний та дужий. Карпом звали. Прийшов свататись. Сала приніс, цибулі, оселедця. Марусина мати — у сльози. Здалося їй, що це наймолодший із синів, що пропав безвісти на фронті. Трьох у неї війна забрала, а решту доля розкидала по всіх усюдах: і в Казахстані, і на Донбасі, й на Уралі. Чоловік рано помер, дуже хворів під війну, не діждавсь і перемоги над фашистами.
Плаче вдова та приказує, немає синів, то хай хоч зять хазяйнує... Хоч як важко було жити, а весілля таки надумали грати, призначили на недільний осінній день. У суботу Маруся приміряла нові сережки і білу сукню, вибирала, яке намисто начепити на свою худеньку шию.
А тим часом Дмитрові наснився степ. Іде він, спинаючись проти вітру, підтримує під руку свою Наталю, з якою збирався одружитись. Коли це з-під ковили-трави підводиться знайома постать.
Маруся Горинь! Іде до нього, руки простягла і плаче, як тоді, у Німеччині, благає про допомогу.
- Дмитре! Дмитре! — кричить, аж хрипне.
Прокинувсь парубок: серце калатає, ледь не вискоче. Не гаяв ані хвилини — зібрався в дорогу. Знайшов оті Синиці з вербами та осокорами, біг по стежці, розганяючи запізнілих метеликів та цвіркунів, збиваючи росу з тернових кущів та верболозу. Ось і Марусина оселя. Бубон, гармошка грає, старости вже перев'язані рушниками. П'яні діди місять багнюку по вулиці, жваві молодиці діляться шишками та весільним короваєм.
З хати виходить Карпо, попихкуючи люлькою. Кухвайка на ньому розстебнута, щоки розпашіли.
- Здоров був, чоловіче добрий! — обзивається до нього від хвіртки довгоногий Дмитро. Чалапає прямо у двір, подає руку, як давньому приятелю.
- Давай відійдемо за хату, поговоримо...
- У чім річ? — мружиться від тютюнового диму Карпо. — Хто ти?
Прийшлий, знай, тягне та тягне його подалі від порогу. Про що гомоніли — ніхто не знає, а тільки вискочила на той гомін Маруся та й зірвала з голови весільну фату з віночком:
- Дмитре! Голубчику мій! Де ж ти так довго барився? Я вже думала, що й забув про мене!
- Не забув, крихітко моя люба! Прилетів, синиці дорогу вказали! Поїхали зі мною!
Обнялися, стоять серед двору, а на вишні гойдається під вітром віночок з фатою.
... Із-за весільного столу забрав Марусю Дмитро. Одружились вони, нажили двійко діток, приїздили в гості до матері у маленьке село із дивною назвою Синиці...
А інша історія трапилась у Дніпропетровську на початку шістдесятих років. Неподалік від центрального універмагу в одному під'їзді мешкали дві сім'ї, які мали по одній дитині однакового віку. Люся і Вадик були нерозлучними ще з дитсадка, сиділи за однією партою в школі, але ніхто навіть не міг передбачити, що між ними виникнуть серйозні почуття. Однак це трапилось. Кохання зажевріло вже у сьомому класі, коли Вадик хоробро кинувся на допомогу дівчинці, яка у ваганні зупинилась перед великою калюжею. Підхопив її на руки, переніс, ступаючи по каламутній крижаній воді, і опустив вже перед самісіньким під'їздом. Очі їх зустрілися і... затримались на деяку мить, ніби вперше побачили одне одного.