Дива не продаються. Глава 12

— Де знайшли? — розгублено озирнувся Кощій.

На вулиці вже стемніло, і лише рідкісні перехожі, кутаючись у одяг, квапливо проходили повз, намагаючись якнайшвидше дістатися додому, в тепло.

— Десь у цій будівлі, — насупилась Яга, підводячи голову і оглядаючи двоповерхову споруду перед ними.

— У моїй школі мистецтв? — здивовано перепитала Надія.

— То це тут ти вчишся? — зацікавлено спитав Кощій, вдивляючись у скромну вивіску біля дверей.

— Ось чому ти так добре цю дорогу знаєш і всі її природні пам'ятки, — розуміючи кивнув Горинич, і всі знову поринули у напружене мовчання.

— Перепрошую, — Любомир за кілька хвилин тактовно прокашлявся. — Але я не дуже уявляю, як ви шукатимете чарівника в цій будівлі, — він глянув на наручний годинник. — У цей час тут відбуваються заняття багатьох творчих колективів. Ви ж не можете бігати всіма класами і питати, чи не тут чарівник. Навіть я вже зрозумів, що існують правила, які не дозволяють вам потрапляти на очі так відверто.

— Але ж Яга виглядає як людська дівчина, і вона якось зуміла... — Віра зам'ялася, зніяковіло підбираючи слова, — вчути цього чарівника. Можливо, вона могла б пройтися будівлею, звузивши коло пошуку.

— Або ми можемо постояти тут, і коли всі виходитимуть, Яга його відстежить, — сказав Горинич.

— Послухайте, я ж не радар, — мляво обурилася чаклунка, розуміючи, що на неї покладають надто великі надії. — Так, я відчула чарівника. Але, можливо, тільки тому, що у вашому світі чаклунства взагалі майже немає, і воно виділяється на загальному тлі.

— Як бути тоді? — розгублено пробасив Змій, сідаючи на сходи біля входу.

— Не сиди на холодному, — машинально промовила Віра, яка звикла дбати про оточуючих та стежити за їхнім здоров'ям.

Горинич здивовано підняв голови. Він би точно не застудився, але було приємно опинитися в колі об'єктів людської турботи. Про нього ніколи не дбали відразу стільки людей і чарівників.

Змій слухняно підвівся, обтрусився, поправив шарфи і свої кумедні червоні рукавиці з білими сніжинками, до яких встиг прив'язатися.

Віра схвально кивнула і знову зосередила увагу на вході до художньої школи.

Горинич із задоволенням помітив, як ці дві тендітні людини, батьки Віри, тиснуться один до одного ближче. У моменти щастя і радості, страху, болю, смутку, замерзаючи, вони намагалися бути ще ближчими. Колись створили щось тендітне тільки для двох і дуже дбайливо до цього ставилися досі.

Але Змій встиг помітити й інші приклади, яких було більше. Занадто багато у його розумінні. Взяти хоча б ту дівчину-аніматора... І це його дуже засмучувало. «Все-таки не тому їх навчають у школі», — подумалося йому. Але цього разу він промовчав.

— Ми не можемо примушувати Ягу витрачати сили і своє чарівництво на пошуки чарівника серед усіх викладачів та учнів школи, — задумливо промовила Надія, — але ми можемо увійти всередину хоча б, щоби не замерзнути. Та й Матвій Іванович, мій учитель, давно кликав мене в гості. Але я не заходила. Мені було сумно сюди приходити, бо навіювалися спогади про походи у ваш чарівний ліс. Ми могли б зайти до нього на чай, — запропонувала дівчина. — Якщо що, скажімо, що Горинич — ростова лялька, — поспішно промовила вона і злякано завмерла, подивившись на триголового друга.

Змій відмахнувся: мовляв, що було, те минуло й забуто. Друзі з полегшенням видихнули.

У цей момент двері художньої школи відчинилися, на вулицю повалили учні, дбайливо підхоплюючи за собою кофри зі струнними музичними інструментами. Останньою вийшла зовсім крихітна скрипалька з найменшою з можливих скрипок для дітей від трьох до п'яти років — 1/16 (одна шістнадцята), так вона називалася. Дівчинка озирнулася на всі боки у пошуках батьків. З машини до неї поспішила мама, дбайливо поправила теплу шапочку, дбайливо взяла за крихітну долоньку і повела за собою.

Йдучи, малеча обернулася, помітивши Горинича, і задерикувато помахала йому рукою. Горинич розтягнувся в усмішках і теж помахав їй.

Дівчина раптом зупинилася, здивувавши маму, показала Гориничу на свій помпон на шапочці й вказала пальчиком у бік Змія. Він кумедно закотив очі, намагаючись роздивитися подібність, за що удостоївся щирого дитячого сміху. І цієї миті між ними ніби засеребрився більше нікому не видимий чарівний пилок.

Друзі захоплено завмерли, боячись дихати.

Дівчинка з цікавістю підставила долоню під ледве вловиме сріблясте сяйво. Її мама цього не помітила, тому не зрозуміла, куди раптом зірвалася її малеча, і дуже злякалася за своє чадо.

— Куди ти? — крикнула вона, намагаючись наздогнати дитину.

— Я зараз, мамо!

Дівчинка з розбігу влетіла в живіт Горинича з явним наміром обійняти здорованя.

— Привіт, Горинич! — довірливо пробурмотіла вона.

— Привіт, крихітко! — засяяв він, дбайливо обіймаючи тендітне щастя.

— З новим роком! — вона вилучила з крихітної кишені цукерку, якою її, мабуть, сьогодні хтось пригостив, і простягла йому на відкритій долоні.

Дівчинка нікого навколо не помічала, ніби й не було нікого, крім них двох.