Дива не продаються. Глава 7

— Там хтось живе... — змовницьки, пошепки повідомив Горинич Язі та Кощію, дивлячись на телефон очима, що округлилися від подиву.

— Ніхто там не живе, — відмахнувся Любомир, — це телефон просто. Пристрій такий, щоб люди могли поговорити один з одним. Для цього потрібно лише знати номер телефону. Шість циферок, і якщо з іншого міста дзвониш, то ще код міста чи країни. Набираєш і кажеш собі.

— То це ми тоді можемо Наді дзвонити? — радісно припустив Горинич.

— Це навряд, — одразу засмутив його Кощій. — У чарівному лісі їхня магія не працює. Надя казала, у них це називається технікою, і вона не завжди надійна.

— Навіщо тоді таке чаклунство, якщо воно працює тільки у них, і то не завжди?

— Це ти даремно, Гориничу, — сердито обурився батько Надії, виявляючи ще одну свою пристрасть — телефони. — Така штука незамінна...

Є на світі люди, які колекціонують (тобто збирають) марки, картини, брелоки, листівки або ще щось, часом дуже безглузде, але доволі цінне для конкретної людини. Здавалося б, навіщо так прив'язуватись до речей? А минають роки, десяти- або навіть століття, і такі колекції стають історією, що відчутна. Вони зберігають частинку розповіді про побут різного часу, у них нерідко вивчають культуру цілих народів. І тоді вже збирання таке представляється зовсім не як користолюбство або плюшництво, а як величезна праця, ретельно пророблена людиною. Втім, і тоді складно сказати, для чого людина збирала всі ці предмети.

Любомир, наприклад, цінував не лише курильні трубки ручної роботи, як та, яку Горинич у  боротьбі зі справжнім злом розтоптав, а й колекціонував телефони. Власне, слухавка йому тепер була без потреби: познайомившись із помахом чарівної палички, він в одну мить відмовився від шкідливої, згубної для здоров'я звички. А ось телефони залишилися його маленькою слабкістю та великою колекцією. Тільки він не перекуповував їх за неймовірні гроші в інших колекціонерів, а зберігав апарати, які купувалися в його сім'ї у різний час різними поколіннями. Так і зібралася за довгі роки його колекція, цілий відрізок історії.

— Ходімо, я тобі покажу щось...

Горинич із сумнівом подивився на дівчину, яка розмовляла телефоном. Йому не хотілося надовго відходити від Наді і тим паче пропустити щось важливе. А Надя так старанно і зосереджено кивала і відповідала телефонній трубці (у його розумінні, говорила вона саме з телефоном), що це не могло бути неважливим.

З іншого боку, Надін тато за час знайомства зарекомендував себе цікавою людиною, яка сподобалася Гориничу. Та й те, як натхненно він дивився зараз на Змія, будило в тому якусь дитячу цікавість, якій він ніяк не міг чинити опір.

Ще кілька секунд сумнівався, та потім трьохголовий гість пошльопав за Любомиром до сусідньої кімнати.

Увійшовши, вони ненадовго поринули в абсолютну темряву. Чоловік діловито прокашлявся і мало не урочисто увімкнув світло, демонструючи свою колекцію дорогому гостю. Раніше він нікому нею не хвалився. Він, правда, й зараз не хвалився, пам'ятаючи, що від хвастощів до гордині лише один крок. Швидше ділився нагромадженою роками радістю. Людині так необхідно іноді схвалення його праці. І тоді люди з ще більшим ентузіазмом працюють, домагаючись кращих результатів. Нехай навіть йдеться лише про колекціонування.

Були у колекції й досить рідкісні екземпляри. Нехай не найперші телефони, але такі, що їх випускали обмеженими партіями. Такими Любомир пишався найбільше, начебто сам їх винайшов. Що не дивно — кожному хочеться бути причетним до чогось по-справжньому вартого, великого, та не кожному під силу таке бажання приборкати.

Горинич захоплено подивився на безліч апаратів з гарними дисками та кнопочками, розставленими та розкладеними по поличках. Телефони були яскравими, барвистими та однотонними, зовсім плоскими та об'ємними, настільними та настінними, провідними, стільниковими, мобільними — чого тут тільки не зустрінеш. Надін тато не злукавив — колекція вартувала уваги.

— Teletrofono тут, звичайно, на жаль, немає, — заговорив Любомир, бачачи інтерес гостя. — Але у моїй колекції чимало цікавих моделей.

— Teletro... Чого? — перепитав здивований Горинич.

Він сьогодні стільки всього дізнався, що й трьох його голів не вистачало для освоєння інформації. Коли Яга подовгу розповідала йому про щось, нехай навіть йому було дуже цікаво, але він починав скаржитися, що «в нього вже мізки болять». Мозок, звичайно, хворіти не міг. Але домочадці, сміючись, відставали від нього, даючи насолодитися особистим простором, який важливий не тільки людині, а й будь-якій живій істоті. Коти геть віддаляються в найтемніші й тепліші місця в будинку і моторошно гніваються, ображаються на людей, якщо ті їх звідти починають виманювати. Самотність ніхто не любить, а ось свободу цінує все живе без винятку.

У таких випадках Горинич якийсь час гуляв на лузі, збирав величезні букети улюблених ромашок, засипаючи ними весь будинок Кощія. Потім вирушав поласувати чимось і повертався, готовий до нових знань. Особливо якщо це був алфавіт, щоб якнайшвидше почати писати листи Надії.

— Teletrofono, — з ентузіазмом повторив Надін тато дивну назву, знайшовши в Змії вдячного слухача і повертаючи його зі спогадів до реальності. — Цілих сто шістдесят років тому в одній італійській газеті Нью-Йорка Антоніо Меуччі вперше написав про такий апарат для зв'язку між людьми. Але він не зміг отримати патент на свій винахід, тому що йому не вистачило грошей. Згодом німецький фізик Рейс продемонстрував свою технічну знахідку, яку назвав Telephon. Але патент отримала зовсім інша людина...