Горинич поспішає на допомогу. Глава 10

Надя спочатку спохмурніла з приводу безграмотності царя, потім брови на лоба поповзли від подиву.

— Який синочок?! — запитала вона невідомо кого, бо Цар вже точно її не чув.

І чи справді тішився зустрічі, чи зображував радість, але так бурхливо і голосно, що взагалі ніхто нікого не чув.

— Син це ж його, - відповів на її запитання Лісовик.

—  Як син?! — ще більше здивувалася Надія, вражено переводячи погляд з похмурого обличчя Кощія на настороженого Лісовика, а потім і на натхненого Царя.

Але по суті, яка різниця, хто кому син! Кощій ось він, значить, боятися більше нічого.

Дівчинка на радощах кинулася в обійми друга. Кощій акуратно відвів її за спину, тепло стиснувши маленьку дівочу долоню, і похмуро заговорив з Озерним Царем.

— Не Надія тобі потрібна, а дзеркало чарівне, — рішуче сказав йому Кощій. — Я тобі дзеркало це дам, в обмін ти Надійку додому відпустиш.

— Так-так ... — Озерний Цар відразу забув про радість від повернення сина і почав задоволено терти руки.

Наді навіть на хвилинку здалося, що він так і задумував. Тепер у нього і Надя була, і дзеркало. І Кощій сам до нього прийшов. Але що ж за історія!

Довго Цар над пропозицією Кощія не міркував і погодився. Вчотирьох вони вирушили до будинку Кощія, до якого виявилося рукою подати. Просто Лісовик уміло лісовий куточок та озеро зачарував, що їх знайти було непросто.

Горинич, як побачив Надію, сплеснув лапами, кинувся до неї, мало не затоптав на радощах. Став обіймати, кружляти, її ж хусткою бруд з обличчя дівчинки відтирати, як дбайлива матуся. Надя теж натішитися зустрічі не могла.

Яга сердито дивилася на озерного царя. У нього перед нею свій борг був.

Тут Надя згадала про дивну історію і стала біля дверей, нікого не пускаючи до чарівного дзеркала.

— Не пущу нікого, поки не розкажете, що таке скоїлося і як може бути, що Кощій сином Озерного Царя виявився!

Яга ахнула і взялася за серце. Горинич щось пробурчав, широко розплющивши очі, і схопився за голови, не знаючи, що важливіше, і зупинив вибір на середній.

Кощій скрушно похитав головою, сором'язливо ховаючи очі від Яги та Надії. Але розповідав він ніби тільки Наді:

— Я не думав, що те моє минуле таке важливе. Не хотів, щоб ти мене жаліла, коли я тобі розповідати став про себе перед дзеркалом.

Надя спустилася сходами і присіла поруч із знесиленим від душевного болю Кощієм.

Лісовик і Цар не наважилися ворухнутися. Перед ними, мов недремні сторожі, стояли Горинич і Яга, яка сердито дивилася на них, але уважно слухала, що каже Кощій. Адже вона теж цієї історії не знала. А думала, що про свого Кощія все знає.

Гориничу з цим легше було: він однією головою Кощія слухав, іншою лиходіїв стеріг, а третьою — Надійкою милувався. Потім голови змінювалися, щоб жодній прикро не було. І так кумедно він це робив, що Надя, слухаючи Кощія, не переставала посміхатися Гориничу. А він і радий!

— Був я найстаршим у родині Озерного Царя, — розповідав Кощій. — І незабаром мала прийти пора мені його місце зайняти. Та тільки я не хотів мандрівників в озеро зманювати, батько за те мене прозвав слабаком. Але він не хотів мені своє місце віддавати. А поки старший син живий, молодшим не належить трон замість батька займати. По Язі я чах давно, та вона про мене і не знала, пустувала на суходолі із сестрицями своїми, лісовими німфами. Пішов я з озера, а батько й не був проти. Без води висох весь, поки звик. Тож для мене будь-яка вода — жива. Ось звідки й пішла приказка про живу воду. То не всіх юнаків вона повертала до життя, а тільки мене. А потім дізнався я, що сестри Яги заміж за моїх братів зібралися, і вона, як повернулася з північного лісу, визволяти їх подалася. Я поспішив до батька. Почав торгуватися за її свободу. Він мене просив не повертатися ніколи, а натомість обіцяв її не неволити... Для сестер вона свободи все одно не добилася б. Адже це було їхнє власне рішення, а брати від батька не пішли б ніколи.

— Хвилинку! — втрутився Цар. — Я тобі не пропонував не повертатись, я тебе навіть у гості кликав…

— Ану циц! — гаркнув Горинич, і Цар замовк.

— Я погодився, а він мені обіцяв Ягу в озеро не тягати. Тільки обдурив, не так виконав обіцянку.

— Це він уміє… — розуміюче кивнула Надія, згадавши, як він їй самій давав обіцянку.

— Він для своєї вигоди і мене позбувся, і Ягу замість себе ворота стерегти поставив, щоб від роботи подалі. Аж надто лінивий…

— Так ось чому він боявся тебе попросити, щоби ти мені написав! — здогадалась Надія і недобре глянула на Озерного Царя.

Той позадкував. На суші в нього гордині поменшало. Особливо побачивши розсерджених Ягу та Горинича.

— А що таке він казав про гарний будинок новий? — запитала Надя.

Кощій узяв Надійку за руку, відвів від будинку подалі, щоб вона могла краще роздивитися гарну будівлю.

— Тут ми з Ягою та Гориничем тепер живемо. Горинич іноді так і відлітає принцес своїх у вежах стерегти, від поганих лицарів оберігати, а добрих на силу перевіряти. Царі до нього за те з пошаною. А йому, шолопаю, не робота, а одна насолода. І крила розім'яти, і боки помʼяти, і на принцес подивитися. Будиночок старий я на майстерню перетворив, там тепер тільки картини живуть.