Горинич поспішає на допомогу. Глава 8

Ніч пройшла в тиші та спокої. Заснувши глибоким спокійним сном, дівчинка вже притулилася до пенька, а молоді дерева змінили на їх посаді ще молодші дуби. Вони вкрили її своїм листям, як ковдрами. І, вдячна їм за турботу, Надія бачила яскраві гарні сни, сповнені щастя та радості від зустрічі з друзями.

Ледве з'явився світанок, Озерний Цар прийшов до Надії з незмінною гадючою усмішкою. Ніби не знав, як діє ця солодкість. «Краще б зовсім не посміхався», — подумала Надя. Але тепер вона особливо терпляче мовчала, знаючи, що є хоч крихітний, але все-таки шанс на визволення.

Озерний Цар сів навпроти неї на пеньку. Деревця здали свою посаду та розійшлися по місцях. Вона залишилася віч-на-віч з товстуном. Незабаром до них приєднався Лісовик.

Цар довго мовчав, про щось зосереджено думаючи. Іноді він поглядав у дзеркало, яке з минулого дня так і залишилося стояти біля води. У дзеркалі, звісно, нічого не змінювалося. Надя подумала було сказати йому, що звичайного дзеркала мало, потрібне чарівне дзеркало, яке має Кощій. Але не наважилася. Краще нехай Кощій прийде сюди, коли їм все розповість німфа, ніж Озерний Цар несподівано заявиться до Кощія і Яги, не підготовленим до його візиту.

— Ну, ось що… — нарешті сказав Цар, задоволений ухваленим рішенням. — Ми виконаємо будь-яке твоє бажання, якщо ти пообіцяєш зробити нас гарними.

Він знову потер долоні.

Лісовик ствердно кивнув.

Надя замислилась на хвилину, а потім відповіла:

— Бажання у мене просте. Тобі його виконати нічого не варто.

Цар не знав, куди подітися від радості: хитрість його вдалася, і дівчинка погодилася зробити його красивим, коли пішла на його умову.

— Відпусти мене — ось яке в мене бажання.

— Нестерпне дівчисько! — спалахнув Озерний Цар, підхопившись із пенька, і забігав уздовж озера. — Не бувати цьому ніколи!

На слово «ніколи» Надя намагалася не звертати уваги. Здаватися рано. Вона постаралася зосередитись на грі слів, щоб виграти час. Багато в чому цьому рішенню сприяло те, що краєм ока дівчинка помітила, як її нова знайома, лісова німфа, потихеньку вибирається з озера і ховається в деревах. «Отже, не обдурила», — полегшено подумала Наденька і звернулася до Царя:

— Ти сам обіцяв, що виконаєш будь-яке бажання, а потім я допоможу вам гарними стати. Не було чого й обіцяти, якщо не збирався виконувати обіцянку.

— Я не ... — затявся Цар, але зрозумів, що дівчинка має рацію і нічого відпиратися. 

Нема чого йому заперечувати. Тоді він знову посміхнувся і спробував її задобрити: 

— Будь-яке інше бажання, крім свободи, — сказав Озерний Цар, — я зараз виконаю.

Надя подивилася на нього, потім на Лісовика.

— Хочу шахи, — побажала дівчинка.

Цар поник.

— Які такі шафи? — глянув на Лісовика.

Той повів плечима.

— Будуть тобі шахи, — сказав він, і наступної хвилини перед нею виявилася шахова дошка.

— Що за дивина заморська? — радісно сплеснув руками Озерний Цар.

На Лісовика шахи такого враження не справляли.

«Як дивно, — подумала Надя, — «що розумніший чарівник потурає дурній і слабшій істоті, яка до того ж і чаклувати не вміє. Інакше чому він сам не створив жодного дива? Невже Лісовику всього й не вистачає, що впевненості у собі? Чи не це він ховає під похмурими бровами у темних, як сама ніч, очах?»

Але грати, як виявилося, Лісовик не вмів. Варто їй розкрити шахівницю і почати розставляти фігури, як обидва її викрадачі з цікавістю дивилися на настільну гру.

— Ви що ж, ніколи в шахи не грали? — здивувалася дівчинка.

Лісовик і Цар по черзі заперечливо похитали головами.

— Так ця гра допомагає красивими стати, — заявила Надя, продовжуючи розставляти фігури на картатій дошці. — Тут на шістдесяти чотирьох чорно-білих клітинах ціла історія держав… — почала вона, любовно погладжуючи у руці ферзя.

Так їй колись розповідав тато, знайомлячи із правилами гри. Старовинна перська гра, коріння якої загубилося в історії. І ніхто вже не міг з точністю сказати, коли насправді вперше зіграли у шахи та де.

Але всі знали, що ферзь (він же — королева) часом був важливіший за короля. Тому що влада королеви була більшою, як бувало і в житті справжніх королів. Тому вона завжди стояла на клітці свого кольору, поставивши мовчазного короля стояти біля себе, не залишивши йому інших варіантів.

Дівчинка ще раз уважно подивилася на присмирілих Царя та Лісовика, які заворожено дивилися на шахові фігури.

— Якщо хочете, я можу навчити вас, — піддавшись м'якосердості, сказала вона.

Обидва вони енергійно закивали у відповідь.

Надя, показуючи почергово маленькі фігурки, розставляла їх по місцях.

— Посередині завжди стоять король із королевою. А з боків від них почет. Ближче за всіх слон, який ходить по діагоналі куди забажає, якщо попереду не стоїть інша фігура… За слонами — вірні та надійні коні, які ходять буквою «Г». Тільки коні можуть інші фігурки перескакувати. Напевно, їх так за вірність нагородили… — задумливо сказала дівчинка, продовжуючи розставляти фігурки. - А ось і тура. Така вежа ходить тільки прямо, але в будь-який бік і на скільки клітин сама забажає.