Горинич поспішає на допомогу. Глава 5

Дочекавшись, коли звук легких кроків по вологому листю стихне на відстані, Надя насторожено підвела голову, почуваючи себе так, наче й справді відпочила. Чи то земля їй сил надала, чи передчуття свободи. Побачивши, що навкруги ані душі, дівчинка жваво схопилася на ноги. Кинулася в саму гущавину лісу так швидко, як тільки могла. Зростом вона була невелика, за високі гілки не чіплялася, але ніжками часто заплутувалася в кущах лісових ягід.

Живіт забурчав, нагадуючи про голод. Поснідати вона так і не встигла! А на сніданок мама завжди готувала смачні тости із полуничним варенням. Ех, як не вистачало зараз Наді її мудрих батьків, які з усілякого лиха вихід знаходили. Зупинившись на хвилиночку, Надія зірвала кілька ягідок і помчала далі. Їй здавалося, що біжить вона вже кілька годин, а насправді лише кілька хвилин. Промайнули білі заячі вушка. Звірятко злякано притулилося тендітним тільцем до землі. Пролітали одне за одним високі дерева, що зімкнулися куполом над головою, і ховали своїми кронами небо та сонце.

За деякий час в очах затанцювали вогники, в боці закололо. Зупинитись і перевести дух Надя боялася. Що як її схоплять і знову ув’язнять? Дівчинка бігла далі. Іноді їй здавалося, що повз цей кущ і оте дерево вона вже пробігала. Але боязнь, що заблукала, вона відганяла. Страх затуманював думки, а вони зараз їй потрібні були чистими.

Нарешті перед очима з'явився знайомий старенький будинок Кощія. До нього вже було рукою подати. Радість так і клекотіла в грудях. Дівчинка ще швидше побігла, і коли вже майже дотяглася до дверної ручки, моргнула, а перед очима в неї постало охололе озеро та галявина. Ще кілька кроків — і вона б у воді опинилася.

Дівчинка в серцях тупнула ногою, через що по воді пішли брижі, і заплакала. Полізла до кишені за хусткою, а від неї ані сліду.

Треба ж біда яка! День з самого ранку так не задався, що навіть хустку вдома забула. 

— Мороку навести та дороги сплутати — це я можу, рано ти мене з рахунків списала, — тихо сказав Лісовик, дуже невдоволений її втечею.

Дівчинка обернулася до свого наглядача. Обличчя у сльозах, ноги тремтять від швидкого бігу, руки замерзли. День до вечора хилиться і прохолоду з собою приносить. Навколо ані душі, крім похмурого Царя на пеньку та Лісовика прямо перед нею.

— Дарма ти ягід скуштувала… — поцокав язиком Озерний Цар. — У цьому лісі все йому підвладне, про все відомо. Ти ягоди взяла, а він дізнався, де ти, то й морок навів, зі шляху сплутав.

Дівчинка гірко зітхнула, нарікаючи на себе за свою дурість. Невже не могла дочекатися, коли до Кощія дістанеться, щоб там поїсти? Цар наче прочитав її думки.

— Ти, — каже, — на себе не сердись. Ми в Кощія насамперед тебе шукати б стали. У старому будиночку… — і кивнув, підтверджуючи свої слова.

Тут уже Надю зовсім безнадійність огорнула, немов ланцюгами зв'язала та павутинням обплутала. Не падати духом ставало дедалі важче.

— Посидь тепер тут, подумай, як поводитися, — невдоволено промовив Лісовик.

Пеньок — тут як тут. Бідося співчутливо зітхнув, посунувся ближче. Дівчинка слухняно сіла. А довкола тут же паркан з молодих ялин утворився. Такий і захочеш, а не пройдеш.

— Так,  — задоволено сказав небагатослівний Лісовик і пішов. А з ним і Цар Озерний гордо вийшов.