Горинич поспішає на допомогу. Глава 3

— Добре, — дівчинка обережно вивільнила свою руку. — А мене Надія звуть.

— Та знаємо ми! — відмахнувся Озерний Цар. — Все про тебе знаємо.

«Так уже й усе?» — хотілося спитати Наді. 

Але натомість вона поставила питання, яке вважала важливішим:

— Правда, що Кощій та Яга в небезпеці? — і пильно подивилася на Царя.

Він прикрив очі чомусь, ніби йому неприємно було чи холодно. І гадюча усмішка відразу сповзла з круглого обличчя.

— А тобі що за інтерес?

— Так я тільки через них і прийшла! — здивовано вигукнула Надя.

— А ось і ні! — знову розвеселився Цар. — Ти через нас прийшла! Це ми тобі листа написали.

— Як так ви?

Надя думала, що Кощій і Яга й справді в біду потрапили, Горинич їй написав, а вони про це дізналися й скористалися нагодою, щоб викрасти її. Виявилося, все ще гірше. Вони самі її заманили сюди, і жодного листа Горинич їй не писав. Адже домовлялися писати щоп'ятниці. Про четверги мови не йшлося.

Значить, і шукати її ніхто не стане, нема від кого допомоги чекати.

— Навіщо ж ви мене обдурили? — запитала Надія.

Вона сердито дивилася на своїх кривдників, а заразом і на всі боки — у пошуках шляху відступу. Тільки довкола щільним рядком стояли дерева.

Озерний Цар миттю зробився серйозним, і навіть ніби скривдженим, і став грізно їй відповідати, ніби царський наказ віддавав.

— Хочу, щоб ти мене… — він запнувся на півслові, подивився неохоче на Лісовика, який ще більше спохмурнів, — …і його ось зробила гарними, як Кощія з Ягою.

— Та ви могли б про це просто Кощія з Ягою попросити, і вони б у листі написали мені! — дивувалася Надя.

— Ще чого! — обурено буркнув Цар, не без зусиль схрестивши на грудях пухкі руки і втупившись у свої туфельки. Коротенькі пухкі ніжки в кришталевих туфельках виднілися з-під його дивного довгого царського вбрання, схожого на ошатну нічну сорочку. — Не стану ні про що просити Кощія! — уперто заявив Озерний Цар і зиркнув у бік Надії. А потім невпевнено відвів погляд убік: — Та й не став би він мені допомагати…

— Ви його зовсім не знаєте! — Надія зраділа, що можна було все вирішити мирно, вхопившись за це, як за рятівну соломинку. — Насправді він дуже добрий!

А сама подумала: "Може, поки мене тут не було, він знову на стару доріжку звернув і за недобрі справи взявся?"

Але незрозумілий погляд товстуна казав їй, що справа нечиста у самому Царі і не Кощій тому виною. Тож із висновками дівчинка не поспішала. Вона чудово пам'ятала, що саме поспішні висновки були провиною у тому, що трапилося колись з Ягою. Спершу треба самого Кощія побачити і особисто спитати. Але як це зробити?

— Якщо ви мене не викрадали… — почала дівчинка, і Цар знову задоволено усміхнувся. — …Тоді я, значить, вільна і можу будь-якої миті піти?

— Як так?! — обурився Цар. — Поки нас гарними не зробиш, нікуди ти не підеш! — уперто заявив він і сів на ще один живий пеньок.

Дівчинка ледь не розсміялася, коли почула, як пень важко зітхнув. Але стрималася, щоб не сердити Озерного Царя даремно, мовчки поспівчувала пеньку.

— Викрадення — не найкращий початок для змін, — повчально зауважила дівчинка. — Та й не можу вам нічим допомогти. Адже я не чарівниця!

Тут і похмурий Лісовик почав до розмови прислухатися. І таким незадоволеним поглядом нагородив Царя, що Надійка злякано підібралася. Глянула на небо. Коли вона листа отримала і через полотно зробила крок, зоря ще тільки займалася, сонце зі сходу ручками-промінчиками привітно махало. А тепер воно вже з самого верху на них дивилося, нещадно припікаючи. Час дуже швидко мчав.

— Не вірю я тобі! — примхливо заявив Цар, чисто маленьке дитя, у якого цукерку відібрали. — Як тоді Кощій з Ягою змінилися до невпізнання? — і він підозріло примружив і так маленькі очі.

— Так вони самі себе й змінили, — просто відповіла дівчинка.

— Не може такого бути, — проказав Лісовик і недовірливо придивився до Надії. — Чому тоді вони змінилися, коли ти у лісі з'явилася? Це всі бачили: і білки, і ведмеді, і пні, і птахи.

Надя тяжко зітхнула. Ну як пояснити їм, що головне чаклунство в самій людині сховано, і називається воно добротою?

— Я просто розповіла їм, що треба робити, — дівчинка вирішила бути чесною, щиро бажаючи допомогти цим двом теж здобути щастя та відкрити внутрішню красу.

— А що треба робити? — одразу жваво запитав Озерний Цар.

— Для початку, — терпляче пояснювала Надя, — треба захотіти стати кращим…

—Хочу-хочу! — радісно заплескав у долоні Озерний Цар.

Лісовик теж кивнув:

— За тим і покликали тебе.

«Покликали, як же! Вкрали просто. Батьки там, мабуть, хвилюються», — обурилася дівчинка, але вголос сказати побоялася.

Натомість Надя кивнула їм обом і продовжила:

— Тепер треба розповісти мені правду. Як ви зуміли Кощія перехитрити?