Королівство Діабетія. Розділ 7

Розділ 7. Інсулін

Ми з принцесою бавили час, переказуючи одне одному звичаї наших світів. Я говорила про свою сім'ю і школу, а вона захоплено розписувала свого радника так, ніби могла його бачити. Він був для неї найкращим і найбажанішим другом. З ним вона могла робити своє королівство сильним, енергійним, процвітаючим.

Я із задоволенням слухала її розповідь про те, що Інсулін народився саме в Жовтому домі. Але з часом усі про це забули, а будинок перетворився на склад, де він зберігав необхідні для процвітання матеріали. Він творив справжнє чаклунство, ставши її провідником, її ключем від усіх зачинених дверей, у які вона прагнула увійти, щоб і там теж створити енергію, творити, творити, правити на благо всьому королівству.

Я втратила лік часу. Коли ми замовкали, я прислухалася до голосів і кроків за дверима, хрипкого подиху того, хто сидить навпроти, що вже не здавалося мені таким моторошним. Запалювати свічку боялася, а від постійної непроглядної темряви боялася осліпнути, коли відчиняться двері. Їжу і пиття нам не приносили. Чи то ще не минув день. Чи то вони про нас забули. Чи то розраховували, що я харчуватимуся одним шоколадом. Але я б не стала цього робити, чуючи і відчуваючи перед собою яскравий приклад того, до чого може призвести стрибок цукру в крові. Принцеса розповіла мені багато про що, порадивши, звільнившись з ув'язнення, неодмінно поспілкуватися з усіма трьома королівськими чарівниками. Вони зуміли приручити обох чудовиськ, та й не тільки їх.

Я перейнялася повагою до чарівників, але з плином часу все менше вірила в дієвість плану, запропонованого принцесою. Утім, нічого іншого мені не залишалося. Свого плану в мене не було. А нема чого запропонувати — то нема чого й відмовлятися.

У якийсь момент я серцем відчула раніше, ніж почула звук наближення кроків, що час здійснення плану настав. Штовхнула в бік чудовисько навпроти, воно пожвавилося, засопіло, обдавши мене характерним запахом. Я здригнулася від відрази, але постаралася зібрати волю в кулак.

Принцеса сиділа так тихо, що якби я не говорила з нею п'ять хвилин тому, то вирішила б, що її тут і не було, а я вигадала її, щоб скрасити свою самотність.

Щойно відчинилися двері, чудовисько, засліплене яскравим світлом і сп'яніле раптовою свободою, кинулося назовні, ледве не до смерті налякавши стражників. На їхніх обличчях спершу відбилася недовіра, потім страх і тільки потім усвідомлення. Ніби вони згадали щось дуже важливе, про що надовго забули. Вони розбігалися в різні боки, на бігу нагадуючи один одному години занять фітнесом і якусь дієту. Я не дуже розуміла, про що вони говорять. Але, здається, принцеса виявилася права у своїх розрахунках, і це зараз було найголовнішим.

Я схопила її за руку і потягла за собою, забувши, що вона просиділа в темниці занадто довго без руху. Ноги погано слухалися її, і мені довелося підхопити Глюкозу ледь не на руки. Хоч вона була майже повітряною, нести її виявилося справою нелегкою. Вона, як могла, намагалася допомогти, вказуючи напрямок. Яким чином вона визначала його, для мене так і залишилося загадкою. Але дуже скоро ми опинилися біля Жовтого будинку.

Чарівник першого рангу механічним завченим рухом простягнув мені повний дарів кошик. А в мене зовсім не залишилося сил на ввічливість.

— У мене руки зайняті! — рявкнула я, трусячи перед його носом принцесою. Чарівник випустив із рук кошик і завчасно відчинив перед нами двері.

Варто було мені увійти і вивантажити безцінну ношу на підлогу (на ногах самостійно вона ледве-ледве стояла), як перед нами постали двоє чоловіків. Одного з них я відразу впізнала. То був стомлений печалями старший чарівник. А поруч із ним — ще один красень. «Радник», — зрозуміла я і відступила в тінь.

Інсулін ніжно обійняв Глюкозу і повів її геть із дому. Я кинулася було за ними, щоб допомогти, вберегти від біди. Але три пари рук одночасно зупинили мене. Усі троє чарівників хитали мені головами і при цьому щасливо, блаженно посміхалися.

— Він усе зробить правильно, — зі щасливою посмішкою вимовив молодший чарівник. Я зробила висновок, що це саме він, лише тому, що двох інших я вже знала, а третій був одягнений так само, як і вони — в усе біле.

— А що ж робити в цей час нам? — дивувалася я, дивлячись услід принцесі та її вірному раднику. Мені чомусь здалося, що він значить для неї набагато більше, ніж просто спільник.

— Тобі варто відпочити. Щойно вони впораються, ти побачиш справжні дива і зможеш повернутися додому...

Він говорив, а я засинала, немов загіпнотизована, не відриваючи від нього очей.