Королівство Діабетія. Розділ 6

Розділ 6. Бранці

Варто було мені зробити крок з дому, як мене зразу ж схопили під руки. Та так міцно, що вирватися неможливо було. Замість того, щоб злякатися чи запанікувати, я для себе зазначила, що людей тут значно більше, ніж я думала спочатку. Адже ці стражники — явно люди, а не якісь там істоти. Цікаво, в якому з міст чи сіл вони живуть?

І ще мені подумалося, що це дуже добре, дуже радісно, що моя інтуїція мене не підвела. Що я недаремно повірила старшому чарівникові. Одне тільки засмучувало —  він мав рацію.

З такими думками я і волочилася слідом за двома великими стражниками, попереду яких крокував задоволений паж. До його зради я, виявляється, була морально готова чи не від самого початку. Я ще зі школи помічала, з молодших класів, що коли від людини очікуєш підступу, потім не так боляче отримати підніжку. Щоправда, з іншого боку, поки ти чекаєш зради, напруженість не дає бути повноцінно щасливим, радіти життю. І я так досі й не визначилася, як же все-таки правильно чинити? Думки мами з татом розділилися, і вони навіть вступили в суперечку на цю тему. Того дня я пішла спати під звуки їхніх голосів, що затихали, продовжуючи сперечатися в кухні за чашкою чаю з лимоном.

Через два роки я отримаю паспорт, і час би вже визначитися з тим, як саме буду використовувати права громадянина моєї країни. А я все ніяк не вирішу: чекати каверзи від темних особистостей чи насолоджуватися безтурботністю. Соромно, але нічого не можу з цим вдіяти...

Незабаром ми зупинилися біля дверей, при одному погляді на які ставало зрозуміло — найближчим часом додому мені не потрапити. Тішило тільки те, що тут час іде інакше. Якщо, звісно, вірити пажу.

Безцеремонно заштовхнувши мене до темної кімнати, вартові вийшли. Паж залишився поруч зі мною. Його обличчя виражало насолоду від того, у якому становищі опинилася я і як тепер підноситися наді мною може він. Адже коли мене штовхнули, я впала на холодну кам'яну підлогу, обдерши до крові коліна (вже тепер я точно була впевнена, що все це не сон!) і зідравши долоні, якими впиралася, щоб не розбити обличчя. Паж тепер дивився на мене зверху вниз. І його не мучило питання, чи приємно це мені, як зовсім нещодавно ставила я запитання щодо нього.

— Ми будемо берегти тебе! — з недоречною в такій обстановці урочистістю вимовив королівський паж. — А ти за це будеш носити дари в Жовтий дім. І тоді він стане служити нам, — самовпевнено підсумував паж і пішов з камери, насвистуючи незнайому мені мелодію.

Я важко зітхнула, сідаючи біля стіни і підтягуючи коліна до підборіддя. Поруч зі мною валявся контейнер із шоколадом, який тепер зовсім не радував.

— Не сумуй, — промовив мелодійний голос праворуч від мене, і я злякано здригнулася. Ні, голос не був страшним, але чого очікувати від темниці, ніхто не знає.

— Хто ти? — запитала я, не в змозі розгледіти обличчя дівчини, яка говорила.

— Принцеса, — з часткою іронії і сумніву в голосі відповіла співрозмовниця, і я завмерла, відчувши на своєму обличчі її долоню. Вона вивчала мене, як роблять це сліпі люди. Так, через дотики вони бачать світ. Доля відбирає у них одне з почуттів, але загострює всі інші, щоб вони змогли пристосуватися і вижити.

— Що ж, — думки не прикладу, звідки в мені раптом з'явилося стільки оптимізму, — це прекрасно!

Я радше відчула, ніж побачила здивування на обличчі принцеси. Справді, що може бути прекрасного в тому, що тепер я в темниці? Разом зі мною заточена принцеса. І в мене є чітке відчуття, що ми з нею тут не самі. Мені здавалося життєво важливим підтримати її, щоб вона остаточно не зневірилася у своїх силах. Якось же ця тендітна дівчина справлялася з цілим королівством...

— Скажи, — пролунав її мелодійний голосок у цілковитій тиші й темряві, — чи багато в тебе із собою шоколаду?

— Чому ти питаєш? — насторожилася я, присуваючи до себе ближче контейнер із солодощами. І тут же відсмикнула себе — негоже бути такою підозрілою. Можливо, тендітна принцеса давно нічого не їла і просто голодна. — Ти хочеш шоколаду?

Принцеса гірко усміхнулася.

— Ні. Мене, як і королівського пажа, цей світ сприймає як частину себе. А ось тобі шоколад знадобиться. Інакше шкала впаде, і ти зникнеш.

— Повернуся додому? — навіщось перепитала я, хоча й без того розуміла, що йдеться зовсім не про повернення додому.

— Ні, застрягнеш між своїм світом і королівством. Так було з твоїми попередниками. Вони зникали, і ніхто не міг їх знайти. Та ніхто й не намагався...

— Старший чарівник сказав мені...

Принцеса помітно підбадьорилася.

— Ти бачила старшого чарівника? — перебила вона мене, присуваючись ближче і торкаючись кінчиками пальців мого плеча в трепетній надії отримати підтримку з мого боку. — Де? Де ти бачила його?

— У Жовтому домі, — відповіла я, відчувши раптом укол невдоволення. Ніби старший чарівник був присутній тут, а я була п'ятим колесом у їхньому приватному діалозі.

Біля стіни навпроти почула чиєсь важке дихання, і повіяло дивним запахом, що трохи нагадував мені мамину рідину для зняття лаку.

— Ми тут не одні?

Прямо-таки капітан очевидність! Від душі насваривши себе, я стиснулася в грудочку, приготувавшись до небезпеки, до якої насправді, зрозуміло, не була готова. Я навіть не знаю монстрів, які можуть загрожувати нашій із принцесою безпеці в цьому світі.