Королівство Діабетія. Розділ 2

Розділ 2. Ласкаво просимо до Діабетії

— Це ви вдома, — невдоволено пробурчала я у відповідь на його репліку, намагаючись приховати за роздратуванням свій страх. — А я далі ні кроку не зроблю, поки ви не скажете, куди мене притягли, хто ви такий і що це за годинник такий був! — я виразно озирнулася, нагадуючи про те, як ми сюди потрапили. Але зараз уже не була твердо впевнена, де саме вхід — за моєю спиною чи десь збоку від нас.

— Зрозуміло, я все розповім вам. А інакше як ви зумієте допомогти врятувати наші землі? — розважливо зауважив провідник із сумом у голосі. І я його смуток поділяла. Якщо до входу нас вітало буйство фарб — зелена соковита трава і листя на дереві, яскраве жовте сонце і ніжно-блакитне небо, то тут панували запустіння і всі можливі відтінки чорного. Зів'яла трава припадала до почорнілої землі, яка скучила за дощем. Сонце сором'язливо ховалося за ширмою сірих хмар, ніби в роздягальні після прийняття ванни. І світило воно якось... тьмяно, чи що. І якщо щось мені не подобалося в чоловічку, який мене сюди заманив, то в одному я точно була з ним згодна — цю землю давно пора рятувати. От тільки до чого тут я?!

Товстий чоловічок посадив мене на пеньок, який не забув незадоволено скрипнути піді мною. Хоча я ніколи не була пампушкою, але пристрасть до солодощів робила свою справу, і поступово я втрачала стрункість, притаманну всім членам нашої сім'ї. Я заспокоювала себе тим, що переросту, як любила казати шкільна медсестра. А зараз і зовсім загордилася, проводячи паралель між собою і цим чоловічком. Тепер-то наші очі опинилися на одному рівні. І він неспішно почав свою розповідь.

— Я — старший королівський паж, — заявив він одночасно з гордістю і трохи сором'язливо. У цього чоловічка взагалі виходило дивним чином поєднувати на обличчі кілька емоцій одразу — йому б в артисти. Хоча він і розповідає щось зі сфери театральної. Які королівства в реальності? Крім, звісно, Великої Британії. Однак слухала я уважно, чомусь упевнена в тому, що почуте мені неодмінно стане в пригоді. — І я радий вітати вас, шановна Віро, у королівстві Діабетія.

Почувши назву, я, зрозуміло, насупилася, гарячково згадуючи уроки історії. У цей момент я пошкодувала, що не вчила разом із Машею історію, відмовляючись тим, що її пишуть переможці, і тому об'єктивною і правдивою вона бути не може. Маша у відповідь тільки загадково посміхалася і мовчала. От як знала прямо, що зараз мені ці знання стали б у пригоді.

— У вас і монарх напевно є? — поцікавилася.

— А як же! — паж гордо випнув груди, але тут же здувся, ніби чогось злякався. — Король-то є, як не бути... Але саме з його вини, — тут він злякано озирнувся на всі боки, зовсім як дорослі в моєму світі, — все і прийшло в таке запустіння.

— А що за годинник на вході? — згадала я про кумедний годинник на дереві.

— Так це Діабетич і велів його на вході повісити, — пояснив він, ще більше мене заплутавши.

— Діабетич — це ви так жителів свого королівства називаєте? — уточнила в нього. Паж злякано відскочив.

— Що ти! Діабетич — це ім'я нашого короля-деспота.

— Так-а, — протягнула я задумливо, — не хотіла б я тут жити...

— А жити й не потрібно! — тут же запевнив мене королівський паж, і сам своїх слів злякався. — У тому сенсі, що надовго тут затримуватися вам не доведеться!

— Дуже на це сподіваюся, — чесно зізналася я. — То що з годинником? — нагадала йому своє запитання.

Королівський паж почухав потилицю зовсім як Красильников, і мені на секунду здалося, що я вдома, сиджу на уроці біології. І навіть чітко почула, як Петров знову над другом жартує, мовляв, розумний чухає чоло, а дурень — потилицю. Навіть скучити за цими телепнями встигла! А часу-то минуло... А скільки, до речі, часу минуло?

— Небагато минуло, — задумливо промовив паж. Мабуть, останнє запитання я поставила вголос. — У королівстві цілий місяць мине, поки у вас там урок закінчиться, — підсумував товстий. — А біля порталу зовсім не годинник висить, а справжнісінький глюкометр, його Діабетич привіз із заморських мандрів ще в... — паж на кілька секунд задумався, щось підраховуючи в розумі, — по-вашому, це будуть 1970-ті роки. Він тоді вже став королем Діабетії і постановив, що вхід до королівства буде зачиненим для всіх, окрім тих, у кого глюкометр покаже не менше семи. А саме королівство на той час давно вже було поділено на два міста.

— Усього два? А до цього що, тільки одне місто було? — здивовано вигукнула я, намагаючись вникнути в його розповідь. — І як же їх назвали?

Паж невизначено знизав плечима.

— Та не дуже-то й замислювався над назвами новий король. Назвав міста просто Першим і Другим, щоб відрізняти одне від одного. У Першому поселив тих, кому ще не стукнуло сорок рочків. У Другому таких, як я, — паж залився фарбою, і мені стало шкода його. Про всяк випадок уточнила, що він має на увазі, і той ледь чутно пояснив. — Пишних таких, і роками старших... Є в нас ще село невелике, іменоване Предіабетією. Але звідти часто переїжджають жителі. Не сидиться їм на одному місці, — незадоволено пихнув паж і подивився на мене з-під брів, немов це моя провина, що жителям села "не сидиться на одному місці".

Я чесно вразилася і навіть провину свою на мить відчула. Але тут же відігнала від себе такі думки. Необґрунтоване почуття провини до добра нікого не доводило, а я однозначно ще ніяк у королівстві нашкодити б не встигла.