Королівство Діабетія. Розділ 1

На вході до загадкового королівства дев'ятикласницю Віру зустрічає паж, який просить врятувати їхній світ. Що залишається дівчинці, викраденій зі свого світу, окрім як погодитися? На шляху до порятунку королівства Вірі доведеться пережити зраду, знайти добрих друзів і познайомитися зі справжнім чаклунством...

Цей художній твір не є спеціалізованим виданням і не містить медичних рекомендацій.

За медичними рекомендаціями звертайтеся до вашого лікаря.

Розділ 1. Портал у королівство

— Відкрийте, будь ласка, ваші підручники. Розділ шостий, параграф тридцять другий, — Ірина Матвіївна увійшла до класу, коли вже продзвенів дзвінок. За відсутності вчителя клас буквально стояв на вухах. Красильников із Петровим гралися в морський бій, сидячи в протилежних кутках кабінету і голосно повідомляючи один одному, чий корабель "поранений", а чий "убитий". Маша в хвилюванні бубоніла вірш — повторювала домашнє завдання для наступного уроку. Федько з другого ряду "музикував" — стукотів пальцями по парті, поправляючи масивні бездротові навушники, які йому тільки нещодавно привезли з-за кордону батьки, придбавши їх за неймовірні гроші. Тож тепер він щосили старався, щоб його круту обновку помітили абсолютно всі не тільки в його класі, а й у кількох паралельних. З останніх парт у хлопців, що стояли біля дошки, летіли зім'яті зошитові аркуші, які ховали в собі шкільні невдачі дев'ятикласників — нерозв'язані хімічні рівняння, задачі з фізики та неправильні відповіді геометричних завдань. А зачервонілий Ромео (так ми прозвали нашого Рому) наполегливо домагався відповідного почуття Джульєтти (Юльки нашої), наспівуючи її улюблену мелодію і вкотре запрошуючи в кіно. Але варто було тільки біологичці увійти до класу, як запанувала ідеальна тиша — чути було навіть помахи крил настирливої мухи, що пролетіла через увесь кабінет біології, щоб усістися на череп Йорика — скелет, за яким ми з хлопцями вивчали будову людини, починаючи з шостого класу.

Ірина Матвіївна здавалася досить юною, трохи старшою за нас самих, немов щойно закінчила університет. Але цю думку ми визнали помилковою, щойно вона заговорила на першому ж нашому уроці біології. Ми приготувалися слухати нудну лекцію про тварин і людей, а вона візьми та й почни розповідати так цікаво, що навіть Ромео перестав потайки строчити послання своїй Джульєтті й захопився уроком. За що на перерві дуже боляче отримав по плечу підручником біології. Дивна все-таки Юлька: за Ромою половина нашого дев'ятого «А» сохне, а вона його і при собі не тримає, і до інших не відпускає.

Загалом, Ірина Матвіївна змогла зацікавити наш оскаженілий тоді ще п'ятий «А», і відтоді ми з нетерпінням чекали кожного її уроку. Але сьогодні на вулиці було надзвичайно тепло для цієї пори року. Сонце нещадно припікало, змушуючи прикривати очі. Попередній урок скасували, і більшість із нас провела вільний час у їдальні, поїдаючи шоколадні батончики з чаєм, цукрові булочки та фрукти. Хіба що Маша, як завжди, пропадала в бібліотеці, повторюючи домашнє завдання з літератури та історії рідного краю.

З появою вчительки ми за звичкою притихли, але слухали досить неуважно. А я — так і зовсім майже не слухала, ліниво перегортаючи сторінки підручника. Ага, ось і шостий розділ. Що тут у нас? Печінка та підшлункова залоза. Так ми ж проходили цей параграф на минулому уроці! Але обуритися не було сил. Страшенно хотілося спати і з'їсти ще що-небудь страшенно шкідливе, але смачне — шоколадне. Ух, як я заздрила своїй старшій сестрі, яка терпіти не могла солодощів. Хоча і була їй вдячна — всі тістечка і цукерки завжди безроздільно діставалися мені. А носили її залицяльники їх чимало. Надивляться її виступів із художньої гімнастики й тягнуть оберемками, наче їй спортивний режим дозволяє їсти всю цю шкідливу смакоту! Я фиркнула, згадуючи, як витягуються їхні моськи, коли дізнаються, що промахнулися з вибором підкупу сестри.

— Ви знайшли щось смішне в сьогоднішній темі уроку? — уточнила Ірина Матвіївна, і я тут же посерйознішала. По-моєму, навіть муха докірливо глянула на мене своїми величезними оченятами з черепа Йорика.

— Вибачте, просто задумалася, — винувато буркнула я, насправді зовсім не відчуваючи за собою провини.

— Погляньте на малюнок у ваших підручниках. Перед вами печінка — один із найбільших внутрішніх органів людини... — слухала я, повільно занурюючись у дрімоту і не зводячи сонного погляду з мухи, яка перестала докоряти мені очима, щоб старанно вмитися, кумедно підтискаючи лапки. — Печінка розташована з правого боку в черевній порожнині під діафрагмою. У неї заглиблений жовчний міхур, з'єднаний із дванадцятипалою кишкою жовчною протокою, — продовжувала Ірина Матвіївна, але я вже зовсім не слухала її.

— Швидше, поки вона може увійти, — долинуло до моєї свідомості, і кумедний, ледь писклявий голос тут же зник.

— Здалося, — подумала я. — Або Ромка знову з Юлею шепочуться.

Краєм свідомості неуважно зазначила, що голова ковзає по руці, яка до цього підпирала підборіддя, і муха зникла з поля зору. Ну й чорт із нею, з мухою!

— Вірочка, ласкаво просимо! — вимовив той самий писклявий голос. А інший тут же шикнув на нього:

— Почекай! Рано ще! — і зачаївся.

Вірочка — це я. Тут усе правильно. Помилки бути не може. Дивне відчуття — ніби тіло дрімає, а мозок навпаки прокидається — ставало дедалі виразнішим. І нарешті, я розгледіла просто перед собою величезне зелене дерево. Його крона затуляла собою небосхил, залишаючи лише краєчок блакитного покривала, на якому привільно розмістилося небесне світило.