Іспанська новела

Фотографії, що випали зі старого альбому, лягали на підлогу, мов уламки життя. Частки мозаїки, з якої воно складене. Маленькі чорно-білі уривки застиглого навіки часу.

Світлина з усміхненою дівчиною, в якої ані кольору волосся, ані кольору очей не розгледіти. Що вже казати про скалки у райдужках чи ластовиння на комизливому носику?

Того дня був її перший виступ у кабаре. Того дня його осліпило. А на фотокартці постановна усмішка, концертна сукня, яку він і досі пам’ятав – ляпано розшита синіми блискітками. Але немає сонця у золоті її волосся. Вона стоїть, усміхаючись, із квітами в руках. День їхнього початку, тільки й того.

Піаніст відкладає цю світлину вбік і тягнеться за наступною з загальної купи. Цілком випадково – Ліонець. Спільних знімків у них немає. Та один портрет усе ж втирився. Якось Ліонець приїздив до них у Ренн, невдовзі після війни. Вони добряче напилися тоді. І посварилися через якусь дурню. Але ані сварки, ані зв’язку між ними світлина не розкриває. Строгий погляд і військова форма, яку обидва вони зненавиділи. Таким Ліонець ніколи не був. Злим, розпеченим до білого жару, заведеним до реготу, коли інші мовчать, майже навіженим – був. Строгим, закутим у цю кляту уніформу – ніколи. Хоч бери й викидай. Але замість того Піаніст бережливо вкладає фотографію назад до альбому. Хай лишається – іншої ж не знайшлося.

А ось іще. Знову Лисиця. У часи їхнього розквіту. По один бік її імпресаріо, по інший – її Смарагд, коли вони ще були разом. Десь позаду довготелесий, найдовший за всіх, він сам. Усе як у житті, але трохи не так. Вони без упину веселилися наприкінці тридцятих, і вже тоді він відчував, що це агонія. Стояти за спиною – й ревнувати до цілого світу. Не відбирати свободи – і стояти за спиною. Треба бути божевільним, аби зважитися на таке життя. Він зважився. Вона – ні. А тут просто троє людей за лаштунками театру, де вона мала співати того вечора. Тіні, а не люди, якими вони були тоді. Хіба ж можна довірити камері те, що вирує зі споду?

Весільна світлина. Майже така сама, як та, що стоїть на полиці у вишуканій рамці. Тільки тут Лисиця сміється – він все-таки ущипнув її за бік, зовсім непомітно для об’єктива фотоапарата. Фотограф не здатен побачити всього. Сміх Лисиці він побачив. Його серйозний погляд – також. А зосереджені обличчя лисеняток виразів не змінили. Та хіба це були вони? Рожеві стрічки у вічно розпатланих косах, чорнило на долоньках, сорочка, виправлена з-під штанців, - а тут лише врочисті, але геть не веселі личка. Мов і не лисенята.

Та що можуть побачити ці фотографи? Зернинки його світу… Не більше. Найважливіше –  на світлини не потрапляє. Ким треба бути, аби знати про інших те, чого вони не покажуть камері? Ким треба бути, щоби знати найсуттєвіше? Іскор на землі зовсім мало. Він за все життя спіймав лише одну. Вона і була вся мов відблиск червоного золота.

Кольорова картка навряд чи передає бодай тінь її справжнього кольору. Але яскравість волосся тут усе-таки є. А от очей майже не видно. Набережна Картахени. Перший вечір. Тут вони вдвох. Вона посміхається – вона завжди посміхається – прямо в об’єктив, притулившись спиною до його грудей. А він, обхвативши її за талію, ніби боїться відпустити, міцно зчепив пальці на її животі. Перший день в Іспанії. Млосно солодкий спомин.

Туди вони поїхали після весілля на цілий місяць, залишивши дітей у Бресті під повну опіку діда. Вони завжди були егоїстами, обидва. І думали лише про себе. Він – про неї. Вона – про нього. Інакше ж сонатно-симфонічний цикл не складається.

- Світлини будуть готові завтра, - весело промовляв фотограф. – Але якщо сеньйора дозволить, я хотів би зробити її портрет! Я збираю гарні обличчя, а сеньйора – надзвичайно вродлива.

Піаніст ледь чутно пирхнув їй на вухо й переклав, додавши від себе:

- І досі кожен вважає себе митцем, замість того щоб просто попросити в тебе автограф.

- Ти образив мене і навіть не помітив! – удавано насупила брови Лисиця, а потім одразу ж усміхнулася фотографові. – Авжеж, я дозволю. Замовлю один для себе. І подарую тому, хто сумнівається в моїй вроді.

Вона кинула короткий погляд на Піаніста й дістала з сумочки помаду, таку ж яскраву, як і кілька низок богемського карбункулу, що обвивали її шию. Він з усією увагою, на яку був здатен, дивився, як вона фарбувала губи, вивчаючи себе у люстерку пудрениці. Кутики його рота сіпалися в усмішці. Аж поки він не розтулив його і не сказав:

- Листівки з твоїм обличчям я збирав ще до війни. Їх тоді продавали разом із марками й поштівками.

Вона вдоволено кивнула своєму відображенню і з лукавим усміхом відказала:

- Віднедавна в тебе є перевага – мою світлину ти отримаєш безоплатно.

Нічого в житті не можна отримати безоплатно. Це Піаніст і Лисиця знали не з чужих слів.
За хвилини, подібні до тієї картахенської, іноді доводиться платити надто дорого. Промені вечірнього сонця торкалися її шкіри, рожевої й ніжної, ледь-ледь засмаглої за один-єдиний день біля моря. Здається, цілу вічність він обіцяв їй це море і це сонце. Обіцянки слід виконувати.