Четверта новела про Лисицю

Прикрий парадокс людської сутності: те, що лежить на поверхні, людині не потрібне – яким би чудовим воно не було. Людина прагне зануритись глибше в пошуках того, чого око не бачить. І розчаровується, нічого там не знайшовши. Втім, важлива не знахідка, а пошук.

Піаніст, який стояв посеред кухні невеликої квартири в Ренні та варив каву, не був у світі ні в чому настільки певен, як у цьому. На закочені рукави білосніжної сорочки, заправленої в темно-сірі штани, пирснуло кілька коричневих крапель, коли він переливав гарячий напій у чашку.

Каву він пив міцну й гірку, без цукру й без вигадок. Після безсонних ночей вона допомагала працювати. Ночі були безсонними з різних причин.

Іноді крихітний оркестр, який він збив в перші ж тижні в Ренні, грав нічні концерти в барі йолопа Бернабе. Концерти були майже благодійними – господар не лише йолоп, а ще й скнара. Але ж із чогось треба починати. Ці виступи давали відчуття свободи. В опері Піаністові не подобалося. Дуже швидко стало очевидним, що він не любить театр. Як не любив і поняття академічності. А повернення до акомпанементу Піаніст навіть не розглядав. Акомпанувати комусь після Лисиці?

Частіше – мучили кошмари. Вони приходили неминуче, примушували прокидатися в холодному поті, відчувати важкість темряви довкола, прислухатися до шурхоту, що виявлявся лише шумом крові у вухах. Вставати серед ночі, щоби не заважати Лисиці, та йти варити каву. А потім забувати про каву, коли зі спальні лунав викрик – їй теж снилися кошмари. І він точно знав: її кошмари страшніші за його.

Та найчастіше ночами він кряжив над нотним зошитом. Ледь помітно в повітрі движали пальці – немов він грав. Але грати не можна було. Щоби не розбудити її. Вона тепер не зносила музики. І вона ніколи не зносила того, що він писав.

«Ти чудовий музикант, але писати тобі не варто!» - заявила йому Лисиця колись.

Піаніст був кепським композитором і знав це. Але все ж писав, майже нишком. І до пуття ніколи не чув того, що написав – хіба інколи на репетиціях, якщо залишався сам, встигав спробувати щось награти.

Зробивши ковток, Піаніст скривився, тоді глянув у вікно й подумав, що дарма Лисиця не взяла парасолю – певно піде дощ. Літо було вогким і задушливим. І теж пригнічувало нестерпною важкістю.

З цією млявою думкою він попрямував до вітальні, де стояло фортепіано. Каву поставив на столик, розгорнув на пюпітрі нотний зошит, що вже добряче обтріпався. Пальці пестливо пробігли по клавішах, і він відчув знайому солодку знемогу, яка находила, коли він чув музику, що йшла з нього самого.

Можливо, його любов до гри була лише трохи меншою за любов до Лисиці. Хоча, по правді, в душі він ніколи не відокремлював її від музики.

Відчинивши двері своїм ключем, Лисиця найперше почула фортепіано. Звуки вилися навколо неї нестройним, уривчастим потоком. Мабуть, це і є музика. Та музика, якою колись був сповнений її світ, але в якому вона не могла більше знаходитись. Варто було лише пролунати першим акордам поблизу – в неї починала розколюватися голова і підступала нудота.

Ій вдавалося жити без музики, доки вона була сама. Тепер, поруч із Піаністом, їй вважалося, що вона позбавляє його чогось дуже важливого, в чому укладено все його життя.

І була впевнена, що мусить випустити його з клітки власних кошмарів. Йому й своїх доволі.

Але з кожною хвилиною, прожитою поряд, лише прив’язувалась до нього ще сильніше. Усвідомлюючи, що без нього її життя остаточно втратить сенс. І залишалася з ним. І ненавиділа себе за свій егоїзм.

Цього ранку Лисиця блукала містом довше, ніж зазвичай, підходила до річки, уходила в парк. Не помічаючи, як зливою знімається дощ, вона раділа порожнім вулицям. І ніяк не могла наважитись повернутись, відчуваючи сором, що розривав зсередини кожну клітину шкіри.

Як вона подивиться йому в очі?

Ноги самі принесли її додому. У передпокої Лисиця скинула на підлогу мокрий наскрізь плащ, зняла туфлі й, шльопаючи босоніж, попрямувала до вітальні, лишаючи за собою доріжку з крапель води, що стікала з кінчиків волосся. І в цій тиші, що запала, не дивлячись на Піаніста, сіла поруч із ним.

- Що ти за розгуба така,  - роздратовано сказав він, ледь глянувши на неї. – Хоч би зайшла кудись, аби перечекати дощ! Невже все зачинене?

- Від дощу не буде ніякої шкоди, - тихо відказала Лисиця.

- Авжеж, бронхіт – хвороба некривдна, моя люба. Навіть приємна. Тобі потрібна гаряча ванна. Ходімо, я наберу.

- Не треба. Ти ж репетирував. Я сама, - мовила вона, все ще сидячи поруч.

Піаніст обернувся до неї, мов би оцінюючи окинув поглядом краплину води, що зависла на дрібній пасемці біля скроні – її вічно непокірний завиток нині тужливо повис. Потім швидко промокнув ту краплю вказівним і великим пальцями. І усміхнувся – так, що його обличчя десь загубило всі свої різкі лінії, зробившись по-хлоп’ячому м’яким.