Єдина новела про Піаніста

Він так міцно стискав держак валізи, що здавалося – ніщо у світі не змусить розтиснути його пальці. Валіза тягла вниз, прибивала до підлоги, мовби в ній була зібрана вся жура світу, але Піаністові вистачало і власної жури, що просякла кожну клітину тіла, як спирт просякає організм запійника. Піднеси сірника – займеться. У Піаніста сірників не було. Були лишень цигарки в кишені пальта, які він сердито м’яв вільною рукою. І згаслий вогняний клубок у грудях, що ледь жеврів і все ще не давав дихати. Але не сірники. Ні сірників, ні запальнички, ні надії. Та жодного способу витравити з рота присмак парфумів, що додавав жури – він був її частиною. Вода не допомагала, кави пити не залишилось часу, прикурити – ні від чого. Сам перегорів.

Потяг сповільнював хід. Піаніст напружено вдивлявся у вікно, але огляд закривав капелюх чоловіка, що стояв попереду. Лисиця часто казала, що не знає нікого вищого за власного акомпаніатора. Проте люди носять капелюхи й підбори. А ще люди носять рукавички, дорогі пальта з сірої вовни, і легко вміщують долоні супутниць у згинах ліктів. Як оцей, попереду, в тісному вагонному коридорі. Жінка поруч із ним була втомлена, але доглянута. Трохи старша за самого Піаніста. Її обличчя іноді з’являлося перед очима, коли вона озиралася в очікуванні зупинки. Довгі нігті з якоїсь причини дряпали тканину чоловічого рукава, видаючи потріскуючий звук. І Піаніст вслухався в нього, намагаючись заглушити гуркіт гальм залізничного состава. Так було простіше вірити, що от зараз, лише за пару хвилин він зійде. Зійде назавжди. І нічого ніколи вже не буде. Вони вижили. Й годі.

Вагон здригнувся. Протяжно заскреготів і, перш ніж завмерти, жалібно проскиглив.

Їх лише троє було в коридорі. Решта прямувала далі. Троє, що виходили саме тут і саме зараз. Серед них — він. Один квиток, у якому пунктом прибуття зазначено Ренн. Такі самі мали Капелюх і Жінка з утомленим обличчям. Вони якось одразу, злагоджено рушили з місця, щойно поїзд зупинився. І Піаніст теж. Не зволікав ані хвилини. І навіть не озирнувся.

Привітався з провідником.

Легко зіскочив зі східців на перон.

Вдихнув прохолодне повітря з ледь вловною ноткою, що властива провінційним вокзалам, навіть найчистішим. Скільки їх було, тих вокзалів? Гастролі, війна. Власне, життя.

Потім вихопився з думок, почув, як Капелюх звернувся до нього із чемним «Гарного дня!».

І нарешті вигукнув:

- Месьє, у вас не знайдеться сірників?

Сірники знайшлися в сумочці його супутниці. Чоловік не курив.

Коли губи Піаніста торкнулися цигарки, і на язиці з’явився присмак тютюну, він з полегшенням видихнув. Франсуа Діздьє, народжений 1911 року, втратив значення давно. Того дня, коли сам Піаніст утік зі шталагу. Тепер Франсуа Діздьє, носій його і тільки його обличчя, рушить з Лисицею до Бреста в її вишуканому шкіряному кисеті. В той час, як він, живий і здоровий, зійшов у Ренні.

*

Zweifarben Tücher,
Schnauzbart und Sterne
Herzen und küssen
Die Mädchen so gerne.

Якщо у світі щось і було – то це голос. Її голос. Не дуже сильний. Вони обидвоє про це знали. Чули й дужчі. Але чомусь саме він – проймав слухачів до тремтіння, вбирався всередину. Закохував у себе. Викликав млість і жагу. Спершу – голос. А вже тоді – вона. Хай би вона була кульгавим страховиськом – її все одно любили б. Але вона була вродливою. І все, що було в ній, теж зроджувало млість і жагу.

Піаніст стояв у натовпі військовополонених за дротом, стискаючи пальцями ґудзик форми. Його гострий край врізався в шкіру. Але він навмисно стискав все дужче. Болю не було – а він хотів болю. Щоби забракло сил дивитися на сцену, збиту з грубих дошок, на якій співала й танцювала Лисиця. Щоби забракло сил любуватися. Любити. І ненавидіти.

Акомпаніатор був огидний. Дратував її. Піаніст надто добре знав цей погляд, яким вона могла знищити. Тепер цей погляд був звернений до людини за інструментом. Безталанник! Він не уявляв, із ким має справу.

Ніхто не уявляв. Ніхто не міг збагнути, ким насправді була ця жінка. Виявилось, що й Піаністові відомо лише те, що на поверхні.

- Французька підстилка для німецького офіцера, - достеменно охарактеризував її раптом Ліонець.

Слова прорізали спресоване, важке, застигле повітря. Насилу долинали до свідомості. Піаністові здалося, що він чув їх лише тому, що вони були промовлені майже у вухо. Але інші почули теж.

- Вона й для тебе співає, - засміявся хтось.

- У тім-то й річ, що для мене – лише співає. Усе найцікавіше вона покаже йому наодинці.

- Та перепало б тобі – яка радість? Ледь ходиш.

- Зламана в мене лише нога. А решта – працює.

Ліонець повернувся три тижні тому з трудового загону – після того як гепнувся в канаву на заводі, де робив, його перелом лікували абияк – обмотали, аби не скиглив, і назад у барак. Останнім часом він був зайнятий переважно тим, що намагався вижити.

Піаніст не обернувся до нього. Навіщо? Вони стільки років грали разом із Лисицею. Коли вона хотіла вразити когось із тих, хто приходив на концерти, він відчував це безпомилково. Господи, він усе життя вірив, що відчуває її краще, ніж самого себе. А між тим… Ei warum? Ei darum! Ei warum? Ei darum! Ei bloß wegen dem Schingderassa, Bumderassa, Schingdara!