Про котів і дисертацію

Я досить часто чую від людей: «Чому ти не допишеш дисертацію? Вже давно пора захиститися». Якби ж-то дійсно було так просто й для її написання банально вистачало б працелюбності. Он письменники – сів собі зручніше, увімкнув фантазію й давай строчити том за томом. А із дисертацією так, панове, не вийде: тут і реальні експерименти потрібні, і наукова новизна, і впровадження… І вимог куди більше, ніж до кандидата на Нобелівську премію в області літератури. Та й нема в мене перспектив по-хорошому захиститися після минулорічного випадку, хоч тоді я ні в чому не завинив. От посудіть самі…

Почалася ця історія з кота. Ні, не з такого мімімішного котика, зображень яких повно в Інтернеті, а із кота породи «смугастий дворовий звичайний». Хоч кіт таки був, як пізніше виявилося, не зовсім звичайним, і зовсім не дворовим. Це був справжній цеховий кіт, бо проживав у неробочому цеху одного з виробничих комбінатів. Це було одне із тих підприємств-гігантів, чиї будівлі тягнуться на кілька кілометрів у різні боки, і яким так важко пристосуватися до економічних потрясінь. 4/5 території комбінату не працювало, а повільно заростало бур’янами та іншою флорою, яка пробивалася навіть на верхівках стін і стель, перетворюючи місце на чудову локацію для любителів страйкболу або зйомок фільмів про постапокаліпсис. Тому власник цього мега-заводу завжди радо йшов на зустріч пропозиціям віддати частину нині порожніх приміщень та цехів в оренду іншим підприємствам, на кшталт, виробництва картонних коробок чи металочерепиці, а то й просто під склади. І так вже випали карти, що один замовник винайняв як раз пів-будівлі одного з цехів, де хотів із нашою допомогою збудувати невеличку пічку для переплавки лому.

Отож того нещасливого дня ходив я по території цеху з рулеткою та знімав первинний план приміщення, бо в архіві комбінату можна було знайти лише здивовані погляди архіваріуса та купу пилу. Тоді я й побачив того цехового кота, і саме це мене дуже зацікавило. Хто часто їздить по подібних місцях знає – тут радше зустрінеш одного або більше гавчиків, які полюбляють ошиватися поблизу будки охоронців, аніж кота. Частенько доводилося бачити картину, як собаки оббігали по периметру закриті цехи, неодмінно залишивши, ніби відмітку про обхід, сліди на кутах будівель, а потім поверталися до загальних в’їзних воріт, де мирно куняв охоронець чи охоронці, в надії отримати свою частку за спільно виконану роботу. А от коти – вони інші. Щоб швендяти на велику відстань від скупчення людей, а значить і потенційного осередку їжі, в цехи, де нема мишей і давно не ступала нога виконроба?..

Та факт був беззаперечний – переді мною стояв кіт, який дивився на мене не менш здивованими очима, аніж я на нього. На моє «кис-кис», кіт гордо підняв хвоста й пішов у своїх справах. Та коли настала обідня пора і я примостився на ржавій бочці під стіною, то кіт з’явився поруч, відчуваючи, що «тут оселилася їжа». Ну як було не пригостити цього пухнастого аборигена? Тож шматочок ковбаски із бутерброда перекочував на підлогу перед вусатим створінням. Кіт миттю вхопив його та покрокував у сусідній коридор, із наміром наодинці поласувати отриманим. А вже через секунду бічним зором у проймі воріт цеху я побачив кота, що ніс кудись шматок ковбаси. Схожого чи того самого? Відстань від входу у бічний коридор до воріт – не менше 150 м, і всі мої довідкові знання про технічні характеристики котів свідчили – із такою швидкістю коти не бігають. Тим більше, що цей кіт не біг, а м’яко йшов. Значить інший, значить котів тут двоє, або по-правильному – від двох включно і більше котів.

Я повернувся до перерваного обіду, та за кілька хвилин у проймі воріт знову з’явився кіт і почимчикував у зворотному напрямку, а за секунду – із бічного коридору вигулькнув вже знайомий мені хвостатий. Оце так! Висновки робити зарано, але це вже була тенденція, яка вимагала дослідження. Тож я рішуче піднявся й рушив до бічного коридору, прихопивши залишок бутерброду на випадок, якщо це хитра котяча змова й котів насправді три, а цей третій тільки й чекає, щоб я залишив бутерброд без нагляду. Та те, що відбулося далі, повністю зруйнувало мої уявлення про світ, які мені втовкмачували на курсі теормеху. Кіт дременув від мене по бічному коридору й за мить, на моїх очах, зник, ніби пройшовши крізь невидимі двері. Я обережно посунув за ним по коридору, але нічого не помітив. Тоді я повернувся до місця, де зник кіт і кинув у тому напрямку підібраний шматочок бетону зі стінки. Бетон зник, а знадвору почулося невдоволене мявчання. Відразу я побіг до воріт цеху, звідки долинув звук, де поряд із стулками знайшов той самий шматок бетону та знайомого мені кота, що засичав на мене. Отак я випадково знайшов просторовий портал!

Далі все завертілося калейдоскопом подій. Відразу я повідомив завідувача групи, а той – завідувача відділу. А через дві години ми вже у трьох позначили крейдою на підлозі приблизне місце розташування порталу й пів-години кидали в нього гайки для перевірки ефекту. Потім була багатогодинна розмова начальника відділу із Директором нашого науково-дослідного інституту, із яких година пішла на переконування останнього, що ми не п’яні, нам не напекло голову сонце, що ми не займаємося дурницями і «не треба кидати трубку, бо справа великої наукової ваги». А вже на наступний день на одинадцяту годину було оголошено загальне засідання Інституту, при чому співробітники навіть відкликалися із відпусток.

Короткий зміст засідання я наведу по-пам’яті, оскільки офіційного протоколу мені так ніхто й не дав.

Учений секретар: Шановні співробітники нашого інституту! Вам усім повідомили про дивовижну знахідку, яку здійснили ваші колеги – знайдено просторовий портал! Вперше в історії науки!...