2

Аж тут чую, кличе мене відьма на ім’я, запрошує, щоб заходила до неї на гостину. Бо ж почула вона мене ще тоді, коли я до села підходила. 

І тут, брати і сестри, я розумію, що немає в мене проти цієї відьми сили. Не здолаю я її своєю майстерністю. Але захожу. Мовчки, не вітаюсь, нема чого здоров’я та добра таким бажати.

І щоб ви думали. Сидить за столом, накритим білою скатертиною молода дівчина дев’ятнадцяти років така гарна, що і описати неможна. Одягнута у вишиванку, підперезана червоним поясом, на голові віночок із стрічками, на шиї намиста стільки ніби у святковий день до церкви зібралася.

Сидіть під образами, а образи вишитими чистими рушниками накриті і біля них свічка стоїть. На столі — свіжоспечений хліб такий пахучий, ніби щойно з печі. І так мені стає хороше, ніби я додому до мами повернулась і всі негаразди позаду себе залишила.

— Що привело тебе сюди? — питає мене дівчина і посміхається ніби до рідної, — Присядь біля мене. Он бачиш, чекала на тебе, напекла свіжого хлібу. А в печі стоять вареники зі шкварками. Тільки сметана потрібна. По неї у льох треба спуститися. Допоможеш мені? Спустися у льох!

 — А з чим вареники? — питаю, бо десь із самого мого нутра тонка цівка розуму попереджає, що лихі відьми не варениками займаються, коли своїх монастирських сестер-мисливиць чекають, а зілля варять та пастки ставлять. А вареники можуть хіба із землею або павуками наліпити.    

 Мовчить дівчина та тільки якось нервово на своїй шиї намисто поправляє, а потім і каже: «А з чим твоя душа бажає?». І бачу під тим намистом великий та страшний шрам, ніби їй колись голову відтяли

— Бажає моя душа, — відповідаю, — аби ти скинула цю ману із мене та показала себе!

Промовляючи це, знімаю з пояса пляшку зі святою водою, наливаю в долоню та протираю очі, а що залишилось бризкаю хрестом посеред хати.

Відразу в ніс б’є сморід такий, що очі виїдає. Навпроти мене сидить напіврозкладений труп відьми, на столі стоїть тареля з якої розповзаються змії а там де образи прибиті два хреста перевернутих.

— То ти навіть не жива, — кажу до пустих очниць старої, — хто ж тут хазяйнує?

— А це тобі знати не треба, — чую високий жіночий голос і отримую у гурди такої сили удар, що вилітаю з хати вибивши спиною двері та падаю на сніг. Миттю підвожусь на ноги, намагаюсь віддихатись, зриваю з шиї хрест та тримаю над собою, а навколо мене носиться якась чорна мара та хихоче так гидотно та голосно, що в селі аж собаки почали брехати.  

Накреслила я на снігу навколо себе коло, встала навколішки, закрила очі та почала молитися. Але така сильна була та чорна сила, що я ледь стримала захист. Кожної миті думала, що ось-ось отримає вона мене на поживу та задере, як вовк вівцю.