1. Дракон великий і страшно могутній, будьмо знайомі!

Я гасив купол парашута і поглядав на дракона, сподіваючись, що від того не буде ніякої біди. Дракон був надто схожий на білку і кота одночасно, і ще трохи на пса, такої, знаєте, породи… Як же її? Такса! Ні, скоріш, курцхаар, хоча у посмішці було більше від добермана. З пузцем вкритим риб’ячою лускою і з довгим, не надто пухнастим хвостом із китицею.
Він качався в клумбі між трояндами, бавлячись із покаліченим роботом-наглядачем. « Не ходіть по газо…» - монотонно проскрипів робот і смикнув маніпуляторами востаннє.
Над сквером залунав оглушливий брязкіт. Дракон стояв на задніх лапах притискаючи до грудей передні «майже руки» і енергійно пережовував робота, насторожено поглядаючи в мій бік. І я клянусь вам! В цей момент було в ньому щось таке тепле й домашнє, звичне з дитинства, бо крім всього іншого вищеназваного, він надто скидався на симпатичного хом’яка.
Я вщипнув себе за ніс. Потім ще раз, протер очі від сліз. Дракон не зник, лише опустився на чотири й по котячи вигнув хвоста знаком питання.
- Доброго дня, обіду і вечері, а також гарних вам снів цієї ночі! - заявив він.
- Добрий..?- перепитав я, ніяковіючи від його лагідного погляду.
- Скажіть, а ви, часом, не лицар?- китиця на кінці драконячого хвоста зробила жест, котрий, був би він зроблений рукою, означав би: «І всяке таке, і так далі, і тому подібне».
- Ні, а вам кортить звертатись до мене «сер»? - відповів я йому в тон, твердо вирішивши віднині ніколи-ніколи нічому не дивуватись.
- О, вибачте, якщо образив вас, я нічого не мав… Мене звуть А-а, Бендер А-а. Я дракон, дужий і агресивний: кошмар для маленьких дітей, щенят, котенят, - коротше всього що є у Всесвіті беззахисного і милого… Метеликів, наприклад, троянд, поранених ецилопів, єдинорогів і незайманок, що там ще? Котенят - це я вже називав…
Дракон закотив під лоба очі, ніби школяр-двієчник біля дошки, ворушив чорними собачими губами й загинав акуратно підгризені поліровані кігті,
- До речі, вам не страшно?
- Будьмо знайомі, Адам Мізерний, - я спробував перехопити ініціативу, і дістав з пакунка свій пайок: кілька вкритих солідолом жерстяних банок з тушкованкою. Дракон з гідністю прийняв їх, закинув усі разом в пащеку, і над алеєю знову залунав брязкіт зубів об метал.
- М-м, непогано! На смак, як лицар в дешевих обладунках.

За пів години ми вже сиділи на лаві в затишку старої акації, спостерігали за розгулом місцевого бомонду. Серед перехожих промайнуло кілька знайомих зі шкільних підручників облич. Я точно впізнав Діогена, котрий хоч і був напідпитку, проте рухався рівномірно і поступально, обнятий за плечі з одного боку Ньютоном, а з іншого - Ціолковським, теж нетверезими. Кілька поетів влаштували колективну дуель на уявних пістолетах, що перетворилась на полювання з дрючками та камінням за робо-наглядачами, коли ті втрутились. Ми базікали на лаві, ніби двоє давніх приятелів. Точніше, я - на лаві, а дракон - на акації, звісивши до низу шию.

- Знаєш, Бендере, я спочатку злякався, що ти мені привидівся. Ну, думаю, все: тут мене й залікують. Ти як тут опинився?
- Політика… А знаєш? Вони, оті, - Бендер вказав кігтем собі за спину, де між трояндами лежали заслинені уламки робо-наглядача, - Вони кажуть, що тут місце для отих... Фіть-фіть… Божевільня.
- Взагалі-то, любий А-а, тут не божевільня. Оті Ейнштейни, Ньютони та інші, вони, не те що не справжні, вони, між нами кажучи…
- Взагалі-то, між нами кажучи, я багато кому привидівся ТАМ, з ТИХ, його китиця виразно показала вгору. Закрити їх усіх було просто не можливо, з багатьох е-е, темнічних причин.
- Технічних…
- Не перебивай, бо з’їм. З багатьох причин. Тому я тут. Так і їм спокійніше, та й мені не самотньо…
- А раніше ти де жив?
- В печері зі скарбами, звісно, я ж дракон. А ти де жив раніше?
- Далеко, багато часу звідси. У набагато кращому місці, у мене там був дім... Слухай, Бендере, я і не думав, що бувають такі, як ти…
- «Бувають»? Я - створюване твоїм мозком марення, твоя зламана психіка не витримує напору транквілізаторів, котрими тебе тут нашпиговують. Насправді усе навколо - галюцинація, а ти сидиш в брудній лікарняній сорочці зі зв'язаними на вузли довгими рукавами й пускаєш слину, витріщаючись на пластикову підлогу у тісному ящику з м’якими стінками. Раз на день приходить санітар, витягає тебе, відмиває від лайна холодною водою зі шланга, годує з силіконової ложечки, робить кілька ін’єкцій, а потім знов зачиняє. І так буде до кінця твого життя. А може ти вже помер? Добре було б… Принаймні краще, ніж сидіти зачиненим у пластиковій коробці, та ще й на додачу, зачиненим усередині свого власного мозку… Отут я не зовсім вловив суть, що ти мав на увазі?
- Ти що, думки мої читаєш?
- Хе-хе, злякався? Не зовсім. Це не назвеш читанням думок. Розумієш, Адаме, коли ти читаєш щось, скажімо, книгу, більшість роботи виконує твоя уява. В моєму випадку працює інший механізм, направлений не зсередини, а навпаки, приходить до мене ззовні те, що можна назвати інтуїцією зі стовідсотковим попаданням. У мене є п’ять відчуттів, таких як у тебе, а на додачу іще десятків з п’ять-шість таких, про кожне з яких важко сказати загалом, бо вони дуже конкретні. Не віриш? От, наприклад, звідки я знаю, що тебе звуть Адам Мізерний? Бо я відчуваю, вловлюю сигнал від тебе, твій хаос, чи твій ритм,- важко підібрати слово. Твоє єство пульсує і якщо в якийсь момент ти себе раптом на мить усвідомлюєш, хвилі накладаються на ритмічний сигнал «я-Адам-Мізерний-я-тут».
- А по моєму, я назвався при зустрічі, сказав тобі своє ім’я. А ти назвав мені своє: Бендер А-а, дракон надзвичайно дужий і таке інше.
- Справді? Я забув. Така велика кількість чуттів робить мене неуважним. А про те, що ти шпигун, ти мені казав?
- Я не шпигун! Звичайний собі турист. Я заблукав.
- Угу. Отже, не казав. Тепер повіриш мені?
- Добре, годі вже про це, бо ще хто почує і подумає, справді… Краще розкажи мені трохи про себе, про інших драконів.
- Ну, ми, дракони, завжди дуже такі буваємо… Такі, знаєш,- китиця на хвості жестикулювала «і тому подібне»,- Драконисті: дихаємо, ні на кого не зважаючи, полум’ям, літаємо, де заманеться, наганяючи жах, крадемо принцес…
- А навіщо вам принцеси?
- О-о здебільшого аби дошкулити лицарям. Ну і, крім іншого, принцеси - це дуже престижно. Як тільки у мене з’являється власна принцеса, інші дракони починають мене поважати, навіть товаришувати зі мною, напрошуватись в гості на чай…
- І що ж ви робите із тими принцесами? Може, їсте?
- Ну що ти, як можна бути таким обмеженим!? - дракон від нетерплячки засукав лапами
Ми їх …- тут він трохи зашарівся і додав майже пошепки,- Дракаємо...
- Тобто?
- Ет.., ну ховаємо у себе в печері, вони там горюють за різними там всякими принцями, а ми, дракони, як водиться, знущаємось із них: зносимо їм усіляке там різне золото, дорогоцінні усілякі витвори мистецтва - скарби, одним словом; ну і поїсти, звичайно: вівцю чи корову, усілякі такі делікатеси, і … дракаємо, одним словом…- дракон удавано позіхнув, йому явно хотілось змінити тему, - А лицарі, от шельми! Так і лізуть до печери: то одне поцуплять, то інше…- промурмотів він, делікатно прикривши позіх лапою. Потім дракон зітхнув і замовк.
- А у тебе була принцеса? - спитав я.
- Та… була одна. Тільки я від неї втік. Бо не я її дракав, а вона мене…
- Невже? Хіба таке можливо?
- Ще як! Принесеш їй, приміром, золота, а вона в крик: «мало», або не тої проби; принесеш їй молоденьке ягня на вечерю, а вона в сльози - їй фаршированого слона закортіло, під бананами й у винному соусі. А де я, спитати б, візьму стільки вина?!? Якось прилітаю, приношу копицю, її улюблених тюльпанів, а у неї якраз день народження був… і лицар, без панталон, такий контуз…
- Конфуз…
- Не перебивай, бо з’їм. Панталони, шельма, із зав’язаними штанинами в руках тримає, а вона туди смарагди зсипає, рубіни, діаманти, які більші. А валізи, дивлюсь, вже зібрані. У самої, між іншим, коли я її в печеру приволік, навіть панчішок не було, і взагалі нічого. Я її прямо із палацу викрав, вночі, підстеріг, коли вона нишком на балкон покурити вийшла. Так і приніс додому: в самій нічній сорочці, із люлькою в зубах, мокру всю - у польоті впісялась зі страху…- дракон знов розчулено шмигнув рилом і витер лапою очі.
- А далі?
- Лицар мене як побачив, зразу в копицю пірнув. Я його з тюльпанами замість гарніру так і ковтнув.
- А принцеса?
- А принцеса давай зразу радіти, обніматись на шию полізла, мовляв, як же вона рада, що я прилетів, і як же вона мене любить, і який же я дурненький, що засумнівався у цьому… Я слухати не став – пішов з печери. Ех… Їсти хочеться…
Мені стало насправді шкода його, так сильно, як тільки можливо пошкодувати сентиментального ящера з іклами, крилами, вогнем і димом з пащі.
- А ти не прибріхуєш?
- Може… Хіба трішки, - тихенько журливим голосом прогудів дракон.
Гілка під ним тріснула і він гепнувся на п’яту точку просто на лаву поруч мене. Кілька секунд ми мовчки дивились одне на одного. А потім вибухнули реготом. Я аж перекочувався по лаві з боку на бік. Дракон пахкотів димом і трусився. Ми тримались за животи, ніби той сміх не встигає вийти весь через горлянку і від нього от-от лусне черево
- Ну ти й артист! Хе-хе-хе, ох, не можу!
- Тим і живу! Га-га-га!
- Чи відомо тобі, Драконе, Що такий сміх називається «гомеричним»? Так сміялись боги у якійсь з його п’єс.
- А хто такий, отой «Гомерич»?
- Ох, хи-хи, з тобою весело. Нумо товаришувати! Хочеш, я тобі ще тушкованки дам?
- Давай… У твого Гомерича в тих п’єсах боги теж пухкали димом, перш ніж так сміятись?
- Якби ж то…П’єса від того б стала цікавішою.
- О, так! Це була б комедія!
І знову ми зареготали. Дракон сердечно поплескав мене по плечі. Після такого дружнього жесту я остаточно повірив у його справжність, а отже, і у відносну нормальність своєї психіки. Та що там казати, я все ще посміхався, доки підводився з землі.
- Так і прибити можеш, ненароком…
- Е-е, вибач, але ж не прибив? Тобто, мені шкода. Тобто не тому шкода, що не прибив, а е-е …
- Нічого, - ти ж чув, як кажуть: «що мене не вбиває, те робить мене сильнішим», - тому не турбуйся. Зі мною все добре.
- Цікаве спостереження. Виходить, все те що не робить тебе сильнішим, те вбиває тебе? Хочеш стусонути мене у відповідь, тільки так, аби не прибити, щоб я теж став сильним?