Як уролог урологу

Я не бачу якоїсь роздільної межі між урологом і проктологом. Усе, як у житті: спереду різні, ззаду однакові — «олог». І ті, й інші з таким інтересом заглядають у дірочку, немов намагаються там відшукати наскельні малюнки давніх людей: печерних ведмедів, левів, носорогів. А питання ж відкрите ще з часів Івана Васильовича: «А що Ви на мене дивитеся, батьку рідний? На мені візерунків немає і квіти не ростуть».

О, саме так! Археологи-спелеологи в одній особі — в особі «…олога».

— Тільки давайте домовимося! — почав я прямо з порога.

— Так-так, — не відриваючи погляду від журналу, буркнув лікар.

— Жодного особистого огляду з тильного боку! — продовжив я.

— Як це? — зі сповільненням протягнув док, підводячи свій погляд на зухвальця. Ручка випала з руки і покотилася на підлогу.

— Ну, якось так. А навіщо така дивна процедура у вашій передовій лікарні з найсучаснішим обладнанням?

— Чоловіче добрий, Ви позбавляєте мене хліба, — все ще не прийшовши до тями, пробурмотів лікар.

— Давайте не будемо сперечатися про гастрономічні вподобання, — усаджуючись на кушетку, запропонував я, — для Вас хліб, а для мене булочки — мої булочки. І я хотів би залишити їх, що називається, у вакуумному пакуванні.

— Навіщо Вам це?

— Мав прикрий досвід. До Вас були тортурні спроби, але фортеця вистояла. Постраждали лише стіни. Звісно, Ви не такий. Ви ніжний і турботливий, але давайте чітко: без тісного контакту з моїм Его! Ок?

— Неочікувано якось, — знизав він плечима.

— А мої яєчка…

— Не яєчка, а калитка, — перебив мене уролог, піднімаючи з підлоги ручку і явно втрачаючи до мене інтерес.

«Х-ммм, — думаю, — адже якби говорив про себе, то сказав би: "Хрін з яйцями!", а якщо про мене, то: "Писюнчик і калитка". Ну треба ж, який злопам'ятний! Ось, мовляв, подивіться — наче й є, але нафіг нікому не потрібні!»

— То що там калитка? Знімайте «пояс вірності». Ви ж у ньому прийшли?

— Ні, але й латексу в мене теж немає. Проста чоловіча білизна, — я приспустив джинси, попутно стягуючи і труси.

— Ну, от, я так і знав…

— Що, от? — перепитав я.

— Нічого…

— Що значить, нічого?! Дуже навіть чого! Ніхто не скаржився.

— А було кому? — перебираючи вміст мішечка, як шаоліньський монах нефритові кульки, запитав лікар.

— Не те щоб багато, але не кількістю, а якістю. «I want quality, not quantity», як кажуть британці.

— Вони це кажуть про Aston Martin, а не про особисті здібності. Як у Вас із напором?

— У мене з ними різні цінності. А з напором… Якщо говорити словами Тараса Шевченка, то раніше міг збити будь-якого птаха посеред Дніпра, а тепер просто в пісочок. То що там із «нічого»?

— Поки нічого поганого не бачу. Але якщо ти прийшов до мене не як до лікаря, а як до оцінювача, то скажи своїй дамі: «Здоровий, як кінь!», мабуть.

— Що значить, мабуть? Хоча дякую! — перепитав я, зазначивши для себе, що світило медицини перейшло на «ти».

— Я випишу тобі направлення на УЗД. Вип'єш літр-півтора води і погуляєш годинку для дозрівання…

— Там дівчина? — перебив я його.

— Комплексуєш?

— Ха! Дайте мені адресу тієї, перед якою я міг би комплексувати! Направлення! — я розклав рукувперед, як циркуль.

— Ого, який відважний!

— Матрос великого протичовнового!..

— А-ааа, стрічки в зуби і на амбразуру. У матроса великого протичовнового все велике, як у Техасі? Ну, на…

Я взяв папірець і вирушив на УЗД. Вирішив випити більше, і не тому, що з великого протичовнового, а щоб фото вийшло якіснішим. Півтора літра води — це не півторачка пива. Давився, переконуючи себе, що це заради здоров'я. Коли все влізло, то верхній рівень хлюпався на рівні бронхів, якщо бронхи знаходяться на рівні горла. Коротше, до схочу! Сів в очікуванні.

Із дверей кабінету визирнула дівчина приємної зовнішності:

— Водичку випили?

— Наповнив по «марусин поясок»! Будьте певні, фото вийде що треба. Хоч у рамочку.

— Добре, — усміхнулася дівчина, — аби тільки Ви не зневірилися.

Вона зачинила двері, а я, посидівши в коридорі й почекавши, поки рідина опуститься так, щоб можна було хоча б ходити, встав прогулятися вулицею. Прогулявшись із пів години, зрозумів, що ходити недостатньо, бо хочеться бігти — бігти швидко і в кущі.

«Який злопам'ятний лікар, — крутилося в голові разом із водою, — вирішив порвати мене на шмаття за протест! Яка мілка помста».

Осіння прохолода додавала емоцій, штовхаючи мене до кабінету, щоб швидше під цей кисіль на пузо, яке округлилося до непристойності. Досидів до терміну буквально в тумані. Думки плуталися, бігаючи кожні дві хвилини в туалет.

— Готові? — знову визирнула з кабінету та сама мила дівчина.

— Жартуєте, так?

— Так. Бачу по сльозах, що готові. Заходьте.

Я зайшов обережно, щоб не розхлюпати. За столом сиділа ще одна мешканка кабінету. Приглушене світло настільної лампи просвічувало простір, вільний від неї.

— Мерелін? — наскільки це можливо розкуто запитав я.

Вона повернулася:

— Зовсім навпаки, Надія. Як Ви?

— Поки тримаюся.

— Тоді й Ваша надія. Лягайте, спускайте штани. Тільки не говоріть про нестримного жеребця, який рветься назовні.

— Я й не збирався…

У такому освітленні вона була схожа на німецький шаблон ідеальних форм для пошуку арійок. Непонятно було, що вона робить у напівтемряві з цими ТТД.

— Мені зараз більш прийнятно у зворотній послідовності, — проскрипів я.

— Ви виглядаєте трохи невпевненим. А лікар казав, що Ви з Техасу…

— Який підступний лікарчук! Що він Вам наговорив?

— Сказав, що Ви ніжний і сором'язливий. Стягуйте до колін, — вона намазала якусь гидоту на низ живота і почала прасувати півтора літра води датчиком, наче катаючись на снігоході.

— Ого, що Ви робите?

— Обстежую.

— Точно? Не вичавлюєте воду в пошуках протікання?