Я, воно, і венеролог

Як воно там усе відбувається у вищих умах світил медицини, я не знаю. Що там визріває в головах, а скоріше падає і згниває не дозрівши, у них, які сіли в крісла впровадження новаторських ідей, я теж не знаю. Проте!

Сталося так, що мені захотілося до дермато-венеролога. Чому так неоднозначно? Ну, по-перше, так написав на його дверях усе той же мудрець із усе того ж міністерського крісла, по-друге, мені захотілося, бо засумував він, мій друг — надія і опора, який подібно до собаки все розуміє, а сказати не може. А я ж, як дбайливий батько! Температурка піднялася, перенапруження, перезбудження! Це ж дуже! Це дуже важливо і на це треба реагувати блискавично! А вже якщо, не дай господи, нежить!.. Тьху-тьху-тьху!

Не буду брехати, що там у нього стряслося — не пам'ятаю. Пам'ятаю, що переживання за ближнього квапили до закладу, який є настільки таємничим, що якщо він і позначений на місцевості, то маленькими літерами на маленькій табличці, що заросла на підступах густим чагарником. Ні покажчиків, ні орієнтирів. Тільки за наводкою перехожих, які відповідають пошепки на ваш шепіт, щоб ніхто не зрозумів, що він — перехожий — не лише знає місцезнаходження, а й може вголос вимовити назву установи.

Зима. Зима — це така пора року, коли -20 в середньому і -50 для дуже закоханих у зиму та сани (кажу для дуже закоханих у сани при +1 у Краснодарі чи Одесі). Коротше, холодно. І якщо сибірські чоловіки настільки суворі, що бурульки не встигають намерзати на дахах домівок лише через цих суворих мужиків, які обгризають їх, страждаючи від спеки, то та зима була суворою навіть для них.

Я йшов, щулячись і кутаючись у куртку, в пошуках того, про що чув тільки в дитинстві від старших у дворовій рубриці «оповідання на ніч». Віяла хуртовина, ховаючи один від одного тих, хто теоретично міг іти звідти і гіпотетично туди. Варіанти про місцеве проживання у варіантах не розглядалися взагалі.

Внутрішнє чуття розвідника, розвинене на службі, привело до потрібної будівлі. Як і припускав, до закладу — нечасте життя, далі закладу — тайга і вовки. Увійшов із високо піднятою головою, як головний лікар. Біля реєстратури люди, що ховаються за високо піднятими плечима; у віконцях реєстратури жінки, які пильно вглядаються в мозок кожного, хто прийшов: паспорт, євреї в знайомих, родичі за кордоном?

— А Вам навіщо?

— Належить!

— Але я тікати за кордон не збираюся. Я так, для загального розвитку.

— Екстремал-гурман?

— Скоріше енциклопедист-практик.

— А паспорт навіщо взяли?

— Так Ви ж попросили!

— Але Ви ж уперше!

— Так Вам же все одно треба!

Розмова була схожа на битву інтелекту дізнавача з шулером, якому нічого пред'явити. Вона заходила в глухий кут.

— Добре, — прошепотів я, — давайте так: я вам паспорт, Ви мені талончик. Решту передам лікарем. Пароль «нах нагель», відповідь «нах фогель»!

— Що?

— Він Вам цвях, Ви йому птаха.

— Ви ідіот?

— Ні, Ви ж у паспорт дивитесь!

— А тут не написано!

— Там погляд чистий і щирий. Ніхто далі другої сторінки не заглядає. Ви перша.

— Молодий чоловіче, Ви куди прийшли?

— У лікарню.

— Ви не за нашим профілем.

— Я, можливо, й ні. Але у мене є близький друг, який сам ходити по лікарях не може. Йому потрібен поводир. Визвався я!

— То йдете Ви чи Ваш друг?

— Жінко, з Вами складно розмовляти. Привів друга за своїм паспортом!

— Чоловіче, що Ви мені голову морочите! Де друг? Покажіть!

— Мадам, Ви мене замучили! На друга паспорт не видають. А показати можу тільки лікарю — сором'язливий він…

— То Ви… — вона почервоніла чи то від гніву, чи то від ніяковості.

— Так, ми. Ми дуже сором'язливі.

Жінка, махаючи паспортом, почала ловити кисень:

— Ще один клоун. Прямо гумор, як у цирку, хоч плач. Добре. Ось талончик. Але після нас обов'язково до свого лікаря.

— За паспортом?

— Ні, той лікар любить усіх. На все добре.

Я взяв паспорт із талончиком і пішов переможцем до кабінету №1. Нікого. Я перший після червоного ліхтарика над дверима. Без аншлагу. Облокотився на підвіконня, почекав хвилин десять. Двері відчинилися, вийшов хлопець:

— Заходьте.

Я рвонув і сміливо зайшов у кабінет. Влетів не дивлячись, остовпів.

У кабінеті стояв лікар і з десяток студентів медінституту: п'ять дівчат і кілька хлопців.

— Я, мабуть, не туди потрапив. Мені в перший кабінет, а не в актову залу.

— Це перший. Що у Вас?

— А у вас?

— У нас відкритий урок, практикум. І це мої учні.

— Це якась каверза. У Вас родичів у реєстратурі немає?

— Ні. З чого Ви взяли?

— Інтуїція.

— Та не бійтеся. Що у Вас?

Не бійтеся! Мені! Мені — не бійтеся!

— Док, я Вас благаю! Я в цьому житті бачив усе! Я не вмію хвастатися, але мені не соромно.

— За нього?

— За нас! — і піднесено так поглядом стрибок ski jumping.

Молодь чекає, переминаючись із ноги на ногу.

— З рекордсменів?

— Невизнаних.

— Цікавий випадок, — він сперся на стіл, — до управління метрології, стандартизації та сертифікації зверталися?

— Там постійно черга. Вирішив довіритися власній думці.

— Ладно, що у вас за горе, показуйте.

Я розстебнув зіпер і занурив туди руку. Лікар, постукуючи пальцями по столу, зацікавлено дивився в порожнечу:

— Ну?

— Док, почекайте. Мабуть, мороз.

— Мабуть, фіаско.

— Ні, розумієте, — нишпорячи в пошуках друга по ніші, виправдовуюся я, — моторошний холод, плюс оці сторонні жіночі погляди.

— Які погляди? Молодий чоловіче, студенти п'ятого курсу медінституту! На цьому моменті шоу вони зазвичай позіхають. І якби не Ваш унікальний випадок, то їхній день минув би марно. Ладно, знімай. Будемо шукати разом.

— Може, більше світла і лупу? Але він там точно живе! — приречено пожартував я, стягуючи штани.