Розділ 2

Старий заметушився над меншим столом, який, мабуть, використовував для будь-яких побутових потреб.

Мені навіть на мить здалося, що він бурмоче щось. Потім пролунав дзвін посуду, і він поставив переді мною чашку, від якої йшов аромат, якого я ще ніколи не вдихала.

– Ось, дочко, – сказав він несподівано ласкаво. – Пий!

– Дякую! – сказала я, проходячи до столу і сідаючи на лаву, відчуваючи, як ниють ноги від мого «марафону» по доріжці. Потім взяла чашку в руки, за звичкою не за ручку, а обхопивши обома руками так, як роблять у спробі зігрітися, хоч і не мерзла, але чашка була майже гарячою, що палить, як я люблю.

Я зробила ковток. Це було божественно! Такий незрівнянний смак безлічі трав, який, здавалося, розчинявся по всьому тілу, у міру того, як перший ковток по горлу прокотився до шлунка, що вирує в голодному обуренні.

– То що ти тут робиш? У такій глушині? – по-доброму спитав він, сівши навпроти за стіл і дивлячись на мене добрими, як виявилося, очима.

– Я? Казки збираю, легенди… – видихнула я, роблячи ковток чаю, прикривши очі у насолоді від аромату та смаку.

 – Казки, кажеш? – здивовано видихнув він, а брови його здивувалися. – І знову жінка сказала? – уточнив він.

– Ага, – кивнула я, тепер нахабно мріючи про простий бутерброд із ковбасою на хлібі до такого чаю.

Не про бургера чи сендвіча, а про простий бутерброд, який робила бабуся в дитинстві: на чорному хлібі з кружальцем докторським. Він раптом з розумінням глянув на мене, посміхнувся й підвівся. Потім підійшов назад до того ж стола поменше, щось там роблячи, але саме мені не було видно за його спиною, хоча дуже цікаво.

– Ось! – сказав він, обернувшись через деякий час і знову сідаючи за стіл. Переді мною тепер лежав на тарілці точнісінько такий бутерброд, про який я щойно думала.

– Дякую! – ошелешено сказала я, а слини вже наповнили рота.

Я фактично згрібла з тарілки бутерброд, і не стримавшись, відкусила надто великий шматок, набивши рота так, що говорити було просто неможливо. Мама завжди лаяла мене за це, говорячи, що виховані дівчатка так не роблять, але все було так смачно!

– Казки, кажеш… – раптом задумливо простяг старий. – Маю одну казку. Або легенду. Не знаю, цікава чи ні. Це вже ти сама суди.

Я вся миттєво перетворилася на слух. Відразу дістала телефон з кишені, промичавши набитим ротом запитання, чи можна записувати, а сама вже натиснула на запис.

– Давним-давно… – почав свою розповідь старий, а очі його ніби заскліли, наче він сам бачив те, про що зараз говорив. Поступово, слухаючи його співучий голос, я сама все більше поринала в його оповідання, мимоволі ніби стаючи учасницею тих подій.

– Давним-давно було село, і жило в ньому багато людей. І жили вони щасливо. Нікого не чіпали, обробляли землю та мріяли жити мирно з усіма. Але саме тому вони не вміли воювати. Були серед них великі чоловіки, сильні, але всі як один орачі, а не воїни, – говорив його розмірений голос. – І періодично нападали на них злі сусіди, які навпаки, жили тільки війнами і тим, що відбирали в інших або що робили їхні раби, яких вони захоплювали в набігах. Щоразу страждало від них багато сіл, включаючи це, але ніхто нічого не міг вдіяти проти воїнів, які тільки й вміли, що вбивати. І все життя ті тренувалися у вбивстві, яке згодом почало приносити їм задоволення, тому жителі могли тільки ховатися при набігах, намагаючись зберегти свої життя та добро. А вороги були надто сильними та жорстокими, зовсім безжальними.

І ось я вже ніби сама опинилася раптом у цьому селі, стоячи посередині розграбованих та спалених будинків. Перед моїми очима догоряли попелища, плакали і стогнали жінки, плакали діти та стогнали старі. Усі були у сажі, хтось у крові, на землі лежали тіла. Запах гару та крові стояв над селом. Той, хто вдарив у ніс запах горілого дерева і ще чогось, змусив закашлятися, а від думки, що солодкуватий запах – це можуть бути люди чи тварини, нудота підкотила до горла.

Раптом я побачила, що до села біжать четверо чоловіків із луками. Обличчя їх були суворі, сповнені горя та обурення.

– Знову?! Вони знову напали! – голосно запитав один із чоловіків, і в серцях кинув на землю цибулю та видобуток.

– Ратміре, перестань! Ми ж не знали, що вони прийдуть і пішли на полювання, щоб здобути їжу для племені, – заспокоював його інший мисливець, поклавши на плече першу руку, хоча було видно, що йому теж не по собі.

– Це не може більше продовжуватись, Мстиславе! – підвівся той, кого назвали Ратмір, звертаючись до першого юнака. – Я скільки себе пам'ятаю, вони постійно грабують нас, вбивають, а гарних дівчат ґвалтують чи ведуть у полон. Ми що? Ті самі безголосі істоти, які не можуть нічого змінити?!

Його гнів і біль були очевидні. Тут до них підійшов старий у білому. Він подивився на все те, що залишилося від села, мабуть, цілком процвітаючого до нападу, на тепер повного людей, що плачуть, і голосно сказав.

– Ратмір правий. Ми не можемо цього більше терпіти! У волхвів є дума, як врятувати нас, але потрібні добровольці: чоловіки, молоді та міцні. Але лишилися тільки ви четверо, хто ходив на полювання. Якщо не погодьтеся, ми нічого не зможемо змінити.

– Я готовий! – не роздумуючи, сказав той молодий хлопець, який голосно обурювався загальною безпорадністю.