Розділ 1

Я тремтіла в старому гудучому і деренчому автобусі, який був випущений ще, мабуть, за царя Гороха, але як не дивно, досі возив людей. За вікном цього дива техніки сьогодні в незвичайно сонячний осінній день з'являлися поля й узлісся глибинки рідної країни, та трава, що виросла цього надзвичайно спекотного літа на узбіччі в людський зріст.

Що питається, я тут роблю, у цьому доісторичному досягненні транспортного господарства, серед полів та лісів самого серця моєї історичної Батьківщини?

Все просто.

Я їду виконувати завдання свого викладача для проходження заліку з фольклору в інституті. Мені доручили нездійсненне – знайти хоча б одну казку чи легенду, яку ще ніхто й не чув. Ну, тобто зовсім невідому…

«Запросто, скажете ви?»

«Нічого подібного!» – чесно скажу я вам.

Всі казки і оповіді вже давно відкопані й записані, а в їхніх пошуках залізли навіть у найдальші і найдивніші куточки, а мені тепер залишалося тільки кукувати над заздалегідь проваленим заліком і незадовільно у заліковці. Я важко зітхнула, думаючи про це.

І вийшло, мабуть, так жалібно і гірко, що жінка, що сидить поряд, дуже гарна, з добрим обличчям, від чого так чимось нагадала маму, уважно на мене подивилася, а потім раптом вимовила під шум цього непорозуміння, що стрімко мчить, під назвою автобус :

– На ось, тримай! Від будь-яких бід допомагає, – сказала вона жалібно, простягаючи мені червоне наливне яблучко. – Мите.

– Дякую! – прошепотіла я вдячно, тому що в шлунку тут же, побачивши їжу, зрадливо забурчало.

Я взяла його і відразу вгризлася зубами в червону м'якоть, і вона бризнула соком, який потік по підборідді.

– Ох, – видихнула я, судорожно шукаючи серветку по кишенях.

– Що ж за горе таке? – запитала жінка, дивлячись на мене співчутливо, простягаючи при цьому тканинну хустку.

Я вдячно кивнула, вже хапаючи його та витираючи. Я не думала ділитися тим, що тяжіло, але несподівано мене як прорвало і було не втримати потік гірких стогнань.

– Ось, – кажу, – дали завдання знайти невідому казку, легенду чи билину. Хоч щось! А де її взяти? – скаржилася я доброї жінки, яка уважно слухала мене, кусаючи в черговий раз яблуко. – На дворі двадцять перше століття все ж таки, а це навіть не часи Пушкіна, хоча і тоді з цим було важкувато, я впевнена!

Вона насупилась, як роблять люди, які зосереджено про щось думають.

– А ти їдь до нашого лісничого, Гордєїча, – сказала вона раптом, посміхнувшись. – А точно! Він, напевно, щось, та знає. Або порадить!

– Гордійовича? – перепитала я ім'я або прізвище, що відразу врізалося в пам'ять, затамувавши подих, і вже відчуваючи примарну надію.

– Ну так! – кивнула вона. – Ось зараз прямий до кінцевої, а потім по стежці повз село. А там і покажуть, якщо що.

– А довго? – поцікавилася я суто риторично, знаючи, що навряд чи зможу відмовитися від такої можливості.

– Та години дві, – сказала вона, знизавши плечима.

Я зажурилася. Це було довше, ніж мені сказали доїхати до іншого місця, де колись хтось, у якісь часи, знайшов чи літопис, чи бересту. А в голосі жінки була така впевненість, що я відразу відчула це і вчепилася за шанс. Якщо пощастить, звісно.

– Отже, до кінця? – уточнила я вже більш зосереджено і трохи веселіше.

– Так. Прям до кінця і їдь! – кивнула жінка, потім усміхнулася мені лагідніше і простягла ще одне яблучко. – Тримай на доріжку.

Я взяла його, прошепотівши своє тихе «дякую». На цьому вона встала, підбадьорливо подивилася, підійшла до дверей, крикнула дивну назву водієві та вийшла на зупинці «на вимогу».

Коли автобус круто зарулював на кінцеву, я вже догризала друге яблуко, яке берегла до останнього, але воно так манило, лежачи в кишені, що я не витримала, дістала його, і, зітхнувши, самозабутньо вп'ялася в соковиту м'якоть.

– Кінцева! – гаркнув водій мені, як виявилося, єдиним у всьому автобусі.

– Ага, дякую! – одразу відгукнулася я, збираючи свої пожитки у вигляді рюкзачка і вискочила, відчуваючи його нетерпіння якнайшвидше забратися звідси по добру по здорову від настирливих пасажирів.

І ось, стою я самотньо на зупинці і дивлюся вслід автобусу, що палить по дорозі, що зникає вдалині.

– І що мені робити? – задалася я трохи пізно розумним питанням в нікуди.

Але тут, придивившись, я на свою радість, побачила вузьку стежку, що блукає серед високої трави прямо від місця, де я стояла. Жодної іншої дороги не було, і я з упевненістю вирішила, що вона та сама і є, про яку говорила жінка.

– Ось вона! – радісно видихнула я з надією, і припустила якнайшвидше, прикинувши, що через години три-чотири тут вже почне темніти.

– А особливо в лісі, – подумала я вже з деяким страхом, чудово розуміючи, що якщо зі слів жінки Гордійович лісник, то значить, що він живе точно в лісі.

– Ось ялинки! – лаяла я себе за таку безтурботність і що не подумала розпитати у випадкової попутниці все докладніше. Але, здавалося, доріжка сама вела мене кудись треба, а ноги несли по ній все вперед і вперед.