Пірнаючи в мрію

   Максим притиснувся до мокрого скла будиночка-притулку, його обличчя було спотворене жахом. Щойно він прибув на цей ізольований плавучий будиночок в озері для спостережень за природою і полярними ведмедями та зрозумів: це пастка. Він не очікував, що його єдиний захист — цей химерний скляний павільйон посеред фіорду — стане його в’язницею. За вікном лютував осінній шторм, а його супутник, гід Тарас, мав прибути лише за годину.

   Коли буря вщухла, на обрії з’явилося щось, що змусило його закричати. Просто на воді, за кількасот метрів від його скляного будиночка, дрейфувала гігантська істота — величний, але розлючений полярний ведмідь.   Коли  ведмідь все ближче підпливав до чоловіка, Максим, схопивши сигнальний фальшфеєр, вибіг на крихітний причал. Його завдання було відігнати ведмедя, який почав вибиратися з крижаної води. Він запалив сигнальний вогонь, намагаючись злякати тварину. Битва була короткою, відчайдушною: ведмідь пірнув, а Максим, використавши всі свої ресурси, ледве повернувся у свій притулок.

   Тієї ночі ведмідь, виснажений і поранений, знайшов шлях до скляного павільйону, який був частиною бази для спостереження. Максим, розуміючи, що він не може залишатися тут, дочекався світанку, зв'язався з Тарасом і, лишивши ведмедя  на холодній глибі, виїхав із бази на старому снігоході, щоб зустрітися з гідом на плато.

   Низьке осіннє сонце ледь пробивалося крізь важкі хмари над льодовиком. Турист, Максим, тремтячи від пережитого стресу та холоду, йшов за гідом, Тарасом, усередину печери, схожої на гігантський сапфір. Вони були на півдорозі до виходу, коли сталася найгірша з усіх можливих неприємностей. Крижана підлога була мокра від талої води. Тарас, професіонал із десятирічним досвідом, зробив невдалий крок, послизнувся і його нога неприродно вивернулася.

- Сухожилля і рука, — прохрипів гід, стискаючи зуби, — Я не можу наступити. Максим, ти мусиш... ти мусиш мені допомогти.

  Максима охопила паніка, посилена страхом, який він пережив на базі. Він приїхав сюди як споглядач, а тепер мав головувати. Максим обережно допоміг Тарасу підвестися. Зігнувшись під вагою гіда, він повільно потягнув його слизькими тунелями. Той, блідий від болю, намагався давати вказівки, але кожне слово давалося йому з труднощами.

   Коли вони нарешті дісталися до крижаного озера, що вело до виходу, Максим майже знесилів. Перед ними був єдиний спосіб врятуватися — невеликий гумовий човен, прив'язаний до холодної глиби.

- Греби. Я не можу… греби швидше… Рятуй нас… — лише вимовив Тарас.

  Максим затягнув гіда на човен, ледве перекинувши його через борт. У його очах стояли сльози відчаю. Він невміло взяв весла. Його паніка посилилася, коли сам  мав керувати човном. На озері, серед високих, гострих льодових брил, він втратив контроль. Човен розвернуло, весло зачепилося за льодяний виступ. Максим, зляканий відлунням звуків у печері, втратив весло. Але, опанувавши себе, він схопив запасне і з подвоєною силою почав гребти, відчуваючи, як крижана вода з весел крапає на його і без того мокрий одяг. Нарешті, вони досягли вузького виходу.

   Вибравшись із печери, Максим побачив, що за пару сотень метрів видніється знайомий плаваючий будиночок-притулок. На останньому ривку він перекинув непритомного Тараса собі на спину, ігноруючи різкий біль у власних м’язах.

   Коли він затягнув гіда у темний, холодний будиночок і обережно поклав його на ліжко, то відчув, як тремтить Тарас. Гід був у стані важкої гіпотермії. Максим, чий мозок ще не оговтався від паніки, потягнувся до єдиного джерела знань — інструктивної книжки з першої допомоги, що лежала на столі. Він тремтячими пальцями перегортав сторінки, марнуючи критичний час. У його очах палав відчай, а розум намагався знайти чітку інструкцію у хаосі.

   Нарешті усвідомивши, що час грає проти них, Максим відкинув книгу. Він швидко, але обережно зняв з Тараса мокрий одяг. Розуміючи, що ковдр недостатньо, він роздягнувся до спіднього і заліз під ковдри поруч із гідом, притуляючись до нього всією вагою, намагаючись передати йому своє тепло. Він боявся, що неправильно переніс Тараса і пошкодив йому хребет, але про це він подумає пізніше. Зараз головним було тепло тіла. За годину Максим дістав сигнальний пістолет, який гід встиг передати йому раніше. Залишився один вистріл. 

   Вибігши надвір, він подивився на сіре, осіннє небо, густо оповите туманом. Вогняна ракета пробила туман. Він повернувся назад і продовжив зігрівати Тараса, прислухаючись до його ледь чутного дихання.

   Години тягнулися нескінченно. Максим провів усю ніч, як живий обігрівач, підтримуючи життя Тараса, відчуваючи, як його власні сили вичерпуються. Він не знав, чи побачили його сигнал крізь туман, чи була його самопожертва марною.

   Ранок прийшов із пронизливим холодом і густим туманом, що огортав льодовик. І тут, крізь туман, він почув гул мотора.

   Максим стрибнув з ліжка і побіг до вікна. До берега, де вони вчора швартувалися, підходив більший човен. Нарешті його побачили!

   Двоє рятувальників — один із них був їхній колега, другий гід, що відгукнувся на сигнал — підбігли до будиночка. Вони побачили Максима, який стояв, хитаючись, його тіло вкривала дрібне тремтіння.

- Гіпотермія... Тарасова нога і, здається, зламана ключиця...— зміг лише прошепотіти Максим, його очі горіли від полегшення.

   Порятунок виявився небезпечним: у момент перекладання на ноші, через різкий рух, стан Тараса погіршився, викликавши короткий напад аритмії. Але завдяки швидким діям рятувальників та теплу, яке Максим дарував йому всю ніч, найгіршого вдалося уникнути.

   Коли човен віддалявся, Максим дивився на масивний монолітний льодовик, що танув у ранковому тумані. Він зміг вижити, він врятувався. Він витримав напад ведмедя, паніку та крижану пастку. Він зрозумів, що найбільший страх не у зовнішній небезпеці, а у внутрішній паніці, яку він зміг подолати заради іншого – порятунку ближнього. Тож, полишаючи льодовикові простори, він виніс для себе одну, але цінну примітку: іноді, щоб вижити, потрібно просто відкинути інструкцію та діяти серцем. Так мрія одного чоловіка змогла перебороти стах перед незвіданим природним детоксом.