27

Декілька днів пройшли у безвісті. Феліція не бачила Алана, а Джуліан, що слідкував за ранами, нічого не розказував, навіть дивився на свою пацієнтку з хвилюванням у очах. Лиш питав про стан й сказав, що володар голову зітне, якщо хтось буде намагатись випитати у дівчини щось ба навіть сповістити.
«Чудово, — думала вона, сидячи на ліжку, — на вікнах — грати, кімната маленька, добре хоч, що постіль нормальна. Він вирішив мене закрити від всього світу?»
Авжеж, вона намагалась заговорити з охоронцями, що стояли у коридорі, з Маргарет, що приносила їжу під пильнуванням батька. На обличчі служниці були шрами й виглядала та, мов кожну ніч її палками б’ють — затравлено спостерігала за полонянкою. В її очах Фелі відчула ненависть. Чезар був кам’яним та безжальним. Мовчав лиш шикав на доньку, незадоволено.
Після укусу Алана тіло боліло й Феліція була знесиленою. Він то може небагато крові її випив, але що було після того, як вона втратила свідомість — загадка. Намагалась достукатись до вартових за допомогою персня — все дарма. Едіт теж не відповідала на клич. Дівчина залишилась на самоті з думками.
«На що ти розраховувала, коли погоджувалась бути серед вампірів? Хоч й тобі повідомляли — кров вони людську п’ють рідко, але де був здоровий глузд? — питала сама в себе, іноді в голос, знаючи, що ніхто не відповість. — Він вкусив тебе, бо втратив розум, бо клята Маргарет положила лезо у кишеню!»
Тоді Фелі вставала з ліжка й міряла кроками невеличку кімнату.
«Нащо їй це? Вона хотіла, щоб він збожеволів? Хтось наказав? Можливо кров призначених на вампірів діє по-іншому?»
Голова іноді боліла від роздумів, намагалась перекрутити події останніх тижнів, скласти картину воєдино, та все ж не вистачало декілька фрагментів, щоб побачити вир життя. Телефона у Феліції не було, а на прохання принести їй хоч книги якісь Чезар не реагував. Не знала, що коїться за вікном й у якій частині замку знаходиться — скло у рамі було чорним й не пропускало сонячного світла.
Лампи тут були електричними й з настанням ночі їх вимикали охоронці, змушуючи дівчину лягати спати чи бродити у пітьмі.
«Зовсім, як у видіннях, де хтось насміхається, що я проклята хранителька й моя справа блукати серед чорнильного туману».

Згадувала сни, прокручувала у пам’яті найкращі моменти життя, сміялась, кричала й плакала, відпускаючи горе. Іноді співала пісень, згадуючи улюблені, щоб хоч якось час вбити й не зійти з розуму. Їжі, від якої відмовлялась, було вдосталь на столі. Феліція морила себе голодом, бажаючи побачити Алана, ще кусок в горло не ліз, коли укус, що загоювався погано болів, ніби його залізом припекли.
Чезар лиш хмикав, коли бачив страви, до яких дівчина не торкалась. Чоловік навмисне приносив свіжу їжу, що пахла на всю кімнату, випробовуючи дівчину, навіть її улюблені цукерки поклав біля ліжка на тумбі, але Фелі не торкалась до них.

Одинокий лицар наздоганяв її у снах. Він блукав серед поля чи лісу, або серед гір. Декілька видінь не відпускав й нічого не говорив. Вона споглядала його з висоти неба й іноді невідомий здіймав шлем й дивився у гору. Тоді Феліція прокидалась, важко дихаючи, витираючи капельки поту з лоба… В одну з ночей вона відчула — де Морвуд поряд. Протерла очі, вскочила з ліжка, тримаючись за стіну.
— Ти тут? — питала у темряви, йдучи до дверей. — Я знаю!
Відповіддю була тиша й ледь чутний крок. Дівчина відчула вампіра, сильніше, ніж раніше. П’ясток під бинтами засвербів.
— Чудовисько! — прокричала після затяжної паузи. — Боягуз і нелюд! Закрив мене тут! Та будь ти проклятим! Якби я знала, як зректись тебе… Навіть не жаліла!
Феліція чула, як вампір віддалявся від дверей, цокаючи тростиною по каменю, тарабанила у двері й лаяла його.

Думка про Алана мінялась декілька разів на день, то він був чудовиськом, якого дівчина хотіла зректись й вбити, то ладна вже була стати його жінкою, щоб він тільки дав побачити їй проміння сонця й подихати свіжим повітрям. Фраза «Я зрікаюсь» не мала сили, просто йшла у пустоту, хоч й Фелі по-різному промовляла ту, додавала ще слова, та все була марно. На декілька секунд могла звертатись до здібностей, то призначеної, то хранительки, не розбереш, але чітко бачила лиш одне — товсту червону нитку, обв’язану біля її п’ястка. Намагалась розірвати — не виходило.
Після його мовчазного візиту, дівчина плакала, заспокоїлась під ранок й задрімала. Коли Чезар вкотре прийшов з тацею в руках, вона не повернулась до нього. Чоловік сьогодні, вочевидь, був без доньки. Реагувала сонно та в’яло, живіт буркотів, але Феліція до останнього стояла на своєму, мов нерозумне ягня, що йде на вірну смерть у химерну пащу звіра.

Тоді вампір підійшов до неї, розвернув до себе й вилаявся, намацав її пульс.
— Забирайся, — мовила Фелі, зазираючи йому у вічі, — бери свою прокляту їжу й провалюй, я все одно до неї не торкнусь.
Відвернула голову, навіть не ойкнула, коли слуга стиснув її долоню сильніше, ніби кістки хотів роздробити.
— Дурепа! — прошипів він й помчався геть.
Вона ще посміхалась, коли почула, як він біжить по коридору. Відчула ейфорію. Потім з’явився Джуліан, що намагався вмовити її скуштувати хоч щось.
— Можливо пані бажає чогось особливого? — клопотав він над нею. — Тільки скажіть й слуги приготують.
Його вмовляння ніяк не подіяли на дівчину, цілитель, озираючись, навіть прошепотів на вухо: «Красуне, не дуркуй! Ти ж розумієш наслідки?»
Вона розсміялась йому в обличчя. Реготала мов навіжена.
— Ти… Ти… Оглянься! Що ще може бути гіршим, ніж моє життя? — відповідала, здіймаючи браслет з руки. — На, візьми цяцьку, більше мені не потрібна.
Тоді вампір насупився, мов ображена дитина. Повернув прикрасу на місце. Коли вона в черговий раз послабила застібку й кинула непотрібну річ на підлогу, він не витримав й вийшов у коридор.
— Пані потребує прохолодної й чистої води, — скомандував охоронцям. — А я — сумки з запасом ліків, що знаходяться у моїй кімнаті, самі вирішуйте хто й куди піде, але негайно принесіть, бо помре! Я буду охороняти! Замкніть нас!
Коли кроки зникли, він ще прислухався, під пильним поглядом її, взяв до рук браслет й примостився біля Феліції.
— Що ти робиш? — шепотів. — Ти у своєму розумі?
— Мені байдуже! — вона захотіла відвернутись від Джуліана, але той вхопив за ліктя й притиснув дівчину до себе, залучаючи в обійми. — Що?
— А мені — ні! — казав на вухо тихо. — Я не дам тобі загубити себе! Повір, знайду спосіб, щоб нагодувати тебе, навіть якщо доведеться зв’язати ці прекрасні долоньки!
Він поцілував пальці Феліції й зазирнув у вічі. У неї не було сил, щоб впиратись його чарам, тому дівчина лягла, звільнившись від обіймів. Раніше вона й рада була б його близькості, але не зараз. Боялась нового укусу, але від іншого вампіра, безпам’ятства й нестерпного болю.
— Мені доведеться нагодувати тебе з ложечки, — мовив й зітхнув. — Він не той, за кого варто жертвувати життям.
«Він» виділив особливою інтонацією, маючи на увазі короля вампірів, так ще й голос був тихим, що дівчина ледь розібрала буркотіння співбесідника. Лампа мерехтіла. Феліція апатично поглянула на цілителя, коли він одягнув браслет на її руку й затамував подих.
— Я допоможу, — сказав, — впоратись зі всім, тільки попроси!
Відповіді він не почув, бо у коридорі лунали кроки. Вампір миттю підвівся й відійшов до столу й зробив задумливий вигляд, а дівчина вирішила, що обійдеться без його допомоги. Всупереч очікуванням двері відкрив Алан. Очі його ще більше наповнились люттю, коли він побачив Джуліана.
— Ти що тут робиш? — пророкотав де Морвуд.
— Чекаю на ліки й воду, пане, — голос цілителя здригнувся. — Чезар сповістив, що дівчині зле й…
— Забирайся! Ліки принесеш у мою опочивальню!
Джуліан поклонився.
— Іншим сповістиш, щоб сюди навіть не потикались, бо лихо їм буде!
Тепер таємний прихильник тривожно глянув у сторону Феліції, але Алан вдарив тростиною об підлогу й вампір здригнувся, ще раз схилив голову й вийшов. Вона навіть оком не повела, коли вампірський король причинив двері й наблизився.
Розібрати його емоції було важко, як й дихати. Страх охоплював тіло, а разом з ним — полегшення. Хотілось кинутись на кривдника з кулаками.
— Я не скривджу тебе більше, — він потупив погляд й присів на край ліжка. — Три дні я був закований у кайдани, а ти себе голодом мориш.
Говорив Алан засмучено, картаючи себе за те, що відбулось. Дівчина здригнулась. Вампір нахилився до неї й поцілував у щоку.
— Проклинай мене хоч тисячу разів на день, я заслуговую, — зазирав у вічі, наче шукав щось, — захищав від себе, бо голод оволодів мною. Жадав одного — твоєї крові, боровся з сутністю, іноді приходив у себе. Тільки цієї ночі зміг прийти сюди без страху, що нашкоджу.
Феліція відчувала, що вампір говорить від щирого серця, бачила ласку у його очах, але слова не мовила.
— Маргарет не зізнається чому лезо потрапило до твоєї кишені, — провів пальцями по волоссю, погладив голову її. — Вона жива. Поки. Знала, що я схвильований через витівки батька, що спалюю книги й прекрасно розуміла — скоро потрібно буде випити кров. У цій кімнаті я майже не відчував твою присутність, бо тут спеціальні стіни, відпустив би, наказав якнайдалі відвезти — все одно знайшов би й вирвався з кайданів. Розсуди: краще замкнути, кого любиш чи піддатись сутності й не розуміти, що зможеш вбити через жагу?
Вона нервово ковтнула. Живіт забурчав, вимагаючи їжу.
— Кориш себе голодом, щоб я прийшов? От! Я тут! — Алан випрямився розвів руками. — Вибач, що не з'явився раніше, бо це могло бути смертельним для тебе! Досить себе мордувати!
Взяв до рук верхів’я тростини й глянув на неї. Феліція переварювала інформацію, в’яло спостерігаючи за ним.
— Я сказав: досить! — підвищив голос, але не кричав. — Сам зараз нагодую, видумала собі! Так, я був не правий, пробач, що вкусив тебе!
Дівчина сіла біля нього й прикрила очі через головокруття. Він обійняв її за плечі.
— Не знаю, — тихо промовила, — як мені жити?
Очі пекли й плакати не хотілось. Феліція застогнала.
— Думав, — голос вампіра здригнувся й він уникав погляду, — сховати тебе, розійтись, щоб вберегти, але зрозумів — якщо батько знайде й викраде… Буде тільки гірше. Я прийду до нього й буду маріонеткою, тоді він вб’є нас обох в ритуалі.
— Що?
Дівчина потягнулась до улюблених солодощів. Він допоміг їй розпакувати коробку й протягнув цукерку.
— Приховував від тебе, що він шукає ту книгу, що я спалив, коли ти вийшла, а це збірник темних ритуалів. Касіус вбив вже одного лідера клану, від другого отримав прочуханки, — помовчав, збирався з думками. — Я одна із жертв, Феліціє. Це логічно й він ненавидить мене.