26

Коли Феліція прийшла до тями після хвороби та снів, де вона блукала серед пітьми з очима, що зав’язані червоною стрічкою, пройшло декілька днів. Довгих та наповнених болем. Відчувала спустошеність, слухала докори Рени, бо дівич вечір переноситься вже вкотре. Алан був похмурим, приховував щось, неохоче відповідав на питання. Серйозність та настороженість Джуліана теж змушувала задумуватись. Цілитель не видавав таємниці свого володаря, але інтуїтивно Фелі відчувала — наближаються важкі часи.
Передвісники з’являлись у снах, у настроях прохожих на вулиці й посиленій охороні. Світ зруйнувався. Вона вийшла на подвір’я замку, знайшовши лідера клану біля однієї зі стін. Язики вогню охопили книгу, точніше — обриси її. Вампір не одразу помітив наближення Феліції, та поклала йому руку на плече.
— Що це горить?
— Знання, — відповів неохоче. — Єдиний екземпляр, якщо десь інший не знайдеться.
Небо було похмурим. Сонце сховалось за хмарами. Плюсова температура змушувала сніг танути й дівчині не хотілось бачити болото, особливо, якщо зважати на необхідність зустрічі з Едіт та вартовими.
«Доведеться у ліс йти, — міркувала, закусуючи губу, — охорона не відходить, Маргарет по слідах крадеться за спиною, з неохотою залишає саму у кімнаті, на зміну їй приходить Джуліан. Значить, вмовила його, знайшла важіль впливу, пограла на струнах почуттів його до мене».
Феліція дивилась на вогники. Декілька рукописів, що знаходились на невеличкому, але високому столику опинились в руках вампіра. Король уважно перегортав сторінки. От одна з робіт не сподобалась й полетіла у полум’я.
— Нащо тобі це?

Плеснула руками від здивування. Хоч й не мала часу на читання книг, але батько в дитинстві навчав відноситись до них з шаною. Правила: «Не малювати на сторінках, не рвати їх й не різати» здається, назавжди закарбувались у її голові. Пам’ятала й про покарання — сидіти у кутку й чекати, поки дорослий прийде до тями від понівечених сторінок улюблених історій.
Феліція не знала, що саме потрапило у її маленькі долоньки з фарбами, але розлюченого Юліана забути важко. Він знову зник й не відповідав на дзвінки. Здавався міфічною істотою, що виникає за потреби й зникає на довгі роки. У Феліції було до нього так багато запитань, потрібно все ж таки було знайти речі діда, щоб зрозуміти розміри боргу й його особливості. Сироти по шкірі йшли, коли вона уявляла — доведеться з іншими вартовими бесіду вести, а те, що вони в рази химерніші їй повідомив Унар.
«Вони не підкоряються звичним правилам й поняттям, як ми, — лунав його голос у думках, трішки хриплуватий, — вони інші. Керують смертю й потойбічним життям. З ними краще справ не мати».
Погляд Алана змусив покинути роздуми. Дещо недовірливий, навіть лютий.

— Як хочеш, — зітхнула й сплела замок з рук на грудях, — твоя справа. Тільки будь добрий, забери своїх клятих охоронців й дай спокійно жити, — голос не здригнувся, коли говорила, — я просто піду й ви мене більше не знайдете.
Подумки вона готувалась до самотнього життя. Все ж вартові десь мешкають, можливо, до себе візьмуть? Крайній варіант — печера Едіт.
«Проклята, — крутилось в міркуваннях, — от тобі доля не мати свого дому, батьківського, безпечної місцини».
— Я дякую тобі за прихисток, Алане, речі залишу на столі, — спокійно мовила й обернулась, щоб рушити до кімнат.
— Ну ти ж не хочеш розповідати звідки в тебе перстень, — пробуркотів вампір, — напевно до його власника підеш, якщо тобі не любий мій замок.

Останні дні він тільки дратував її: присутністю, допитами й таємничістю. Лиш знизував плечима з приводу Ксантрії, що й справді зникла зі спогадів тих, хто її знали. Правда Феліція пам’ятала… Не все, але намагалась вирвати сторінки минулого от тільки: «Ти її дівчисько. Невдала спроба заховатись». Вампір, чия доля була тісно пов’язана зі справами проклятої хранительки, вважав, що та згоріла живцем. Так! Він так й сказав дівчині у розмові, мов це було недавно й все, немає чого турбуватись. Від де Морвуда віяло холодом, коли він згадував про її матір. Ні каплі жалю. Жодних заспокійливих слів більше не було. Чоловік з головою поринув у справи, залишивши призначену наодинці з горем. Нікому вона не мала права розповісти, вартові — не варіант, Едіт — як слухач може й підійде, але невідомо, що у думках чудовиська й чи є у неї серце.
Рені також не мала права розповісти, бо наражала ту на небезпеку. Вейгар попередив, що звичайні смертні можуть не пережити втручання в пам’ять — зійдуть з розуму або їх просто вб’ють.
«Якщо доля людини для світу не так важлива, то сили витратяться тільки на те, щоб перерізати нитку її життя».

От так залишалась Феліція у безвиході, наче стояла перед розбитим дзеркалом, зазираючи в його осколки. Десятки двійників споглядали на неї бездушно й не мали жалю. Щось підказувало, що потрібно зібрати все до купи, склеїти. Бажання не було.
Зціпила зуби, стиснула руки в кулаки, прикрила очі.
— Я тобі в коханки не наймалась, — прошипіла, мов змія. — Ми навіть парою вважаємось, бо ти так захотів в першу чергу, а не я. Навіть не спитав, чи щось відчуваю.
— Тому ти приймаєш дарунки від незнайомців, — вампір закрив книгу й положив на стіл, покрокував до співбесідниці, — думаючи, що це щастя — бути бажаною для багатьох… Ейфорія, що голову зносить поривами вітру… Так? Я готовий побитись об заклад: здогадок у тебе не було про справи ворожих кланів.
— Яке мені діло до них? Я не ти, можу просто зникнути, — зазирнула у вічі й не відчула того, що бачила раніше у погляді Алана.

Байдужість, презирство, злість… Вона вагалась, не змогла трактувати емоцій його, бо сама ладна впитись в горлянку вампіра. Все через Іду! Через кляту вампіршу, що ледь не на колінах просила помилування для Аннет. Феліцію покорчило тоді від посмішки вампіра, а хвороба в її організмі, здавалось, затрималась саме через цей випадок й хмару нервів. Навіть Джуліан насупився, коли бачив стан Феліції. А вона… Вона ледь не пообіцяла взяти його у коханці, бо хотіла щось зробити на зло королю, якому була призначена. Величезна куля подій життя, що мчалась на дівчину з високої гори, вже діяла на нерви, от тільки коли вона добереться до неї й чи встигне Феліція вчасно втекти — питання цікаве.
Існування феномену призначеності підтвердили вартові. Ще тоді у лісі, під час першої зустрічі, воїни цокали язиками через обставини. Зв’язок для хранительки з вампірами чи перевертнями, ба навіть з мисливцями не бажаний. Але вона була проклятою й це був єдиний вихід, щоб не потонути у самотності, а ще й примножити сили. Дівчина чудово розуміла — Алан ще їй знадобиться.
— Ой, — плеснула у долоні, уїдливо всміхаючись, — а сам ледь не затягнув у ліжко ту потвору, що за Аннет просила. Знаєш, треба тобі нею скористатись…
— Як ти смієш!
Від його рику коліна затрусились. Феліція ледь на землю не впала від переляку, ворони, що сиділи на мурах замку сполохнулись, серце на мить завмерло. Алан свердлив її поглядом й ледь слиною не плювався, наче навіжений. Навкруги все замовкло, навіть вампіри, що займались своїми справами зціпеніли.
— Я, Алантаріус де Морвуд, правитель Варгани, захисник Журану, лідер вампірського клану, — цідив чоловік крізь зуби, наступаючи на неї, — я ледь імперію не створив, виграв десятки війн й тисячу поєдинків, поки тебе навіть на світі не було!
Алан тремтів від злості, вона згорбилась під його вбивчим поглядом. Феліція багровіла, то від напору співбесідника, то від спогадів цілунку з Джуліаном. Докоряла й ревнувала, а в самої є маленькі таємниці за пазухою.
— Тобі долею призначено бути біля мене, — говорив тихіше, наче боявся, що хтось почує, — раніше, я очі закривав на твої жарти й витівки, зараз… Такого не буде! Я твій володар, Феліціє! — закричав на весь замок, розкинувши руки по сторонах. — Й ти повинна слухатись. Захочу — закую у кайдани й буду водити за собою, забажаю — влаштую весілля! Тобі зрозуміло?
Вона ледь не задихнулась від обурення.
«Ким він себе уявив? Думає, якщо маніпуляціями залишив мене роботи й дому, то зможе керувати?»
— Йди ти знаєш куди, король! — тепер волала вона. — У ліс по гриби! Та мені байдуже на твій клан! Поверни мене до нормального життя! Призначена я йому… Проклинаю той день, коли ми зустрілись!
Він мовчав, спопеляючи співбесідницю поглядом.
— Я голову тобі відірву, якщо нашкодиш мені, мені втрачати нічого! Мене через тебе то вбити хочуть, то отруїти, чудова доля! Йди під три дуби, вампіряко!
 Тільки зараз помітила гостру деталь, що була кишені пальто, коли сунула руку туди. Крокувала геть від Алана.
— Ще декілька кроків, Феліціє Рейтан й відправишся в темниці замку! — волав, наче різаний. — Стояти наказую!