23

Пітьма окутала її коконом. Навколо все було мертвим. Феліція йшла босоніж по попелу спалених дерев та рослин. Вся ця місцина була болем світу, що потопав у хаосі. Сонце сховалось за темними хмарами, наче ніколи не існувало його. Дівчина перевела дихання, відчуваючи їдкий запах диму. Щось змушувало її продовжувати шлях, шукати можливість вибратись, інакше — загибель. Обвуглені кістки тварин, може й людей, зникали, тільки варто їй було поглянути на них. Кінця краю мертвому краю не було. Десь замайоріло світло, повітря наповнилось свіжістю й сміх відлунням пронісся біля Феліції. Вона оглянулась з надією, що хтось їй пояснить: як вона тут опинилась.
Єдине, що пам’ятала — погляд Джуліана й те, як він пробудив її, за ним була темрява. Хотілось віднайти вампіра, можливо цілитель знає? Хвилювання розповзалось по думках, змішуючи їх. Феліція не була впевненою чи жива вона.
«Може, я як Едіт… Крокую по Темній долині, чи як вона її називала, — майнуло у думках. — Може тварюка мене сюди заволокла?»
Плаття колихнулось від легенького вітерцю. Ще одне здивування — одяг змінився й був чисто-білим, грязюка до нього не липла. Отетеріла, коли побачила три заковані в лати фігури з мечами у руках. Ні, вони не бігли, не намагались атакувати. Стояли, опустивши зброю до землі, наче не існувало болю й хаосу навкруги. Незворушні воїни були у шлемах.
— Ей! — подала голос Феліція, — де ми?
Тиша.
— Ей! Ви мене чуєте?
Той, що стояв по середині закинув меча на плече й покрокував, решта — рушила за ним. Феліція ще раз закричала до них, та все марно. Світ наповнився страхом.
«Ти не виберешся звідси, — вирувало у голові. — Залишишся тінню».

Дівчина побігла слідом за незнайомцями. Спотикалась, знову вставала, йшла, не зважаючи на скривавлені ноги, бо поранилась. Шмат гострого заліза потрапив на шлях й стопу полоснуло болем. Крик сповнений відчаю змусив все ж таки обернутись воїнів.
Вони не поспішали на допомогу, змушуючи її ридати. Феліція намагалась розірвати одежі, щоб хоч якось спинити кров. Все марно. Коли її взяли на руки місцина перемінилась, наче хтось на важіль натиснув. Вони були біля озера, а ліс — живим та засніженим. Зціпила зуби від холоду, бо ноги опустили в крижану воду.

— Що ж ви робите, — вирвалось у дівчини, — я ж загину від холоду. Простуда доб’є.
— Декілька годин тому хтось не зважав на свій стан, — пролунав приглушений голос з-під шлему, — мовчи.
Ногу їй перев’язали. На спроби хоч щось дізнатись не відповідали.
— Я вмерла? Я в Темній долині? Та тварюка мене сюди заманила? Скажіть хоч щось…
— Ні, — відізвався воїн. — Вона про нас не знає.
Їй хотілось тепер повністю впасти в крижане озеро й прокинутись. Похмура картинка була схожа на один зі снів.
— Ти не спиш, — прошелестів голос. — Ми в реальності.
Хутровий плащ опустився на плечі, не встигла Феліція й слова мовити. Воїн, що накинув його вхопив за п’ясток й почав вдивлятись в долоню.
— Хто ви? — голос її тремтів.
— Вона, — чи то з полегшенням, чи то з докором мовив чоловік. — Ми знайшли.
— Що?
Вампірська призначена переводила погляд то з одного співбесідника, то на іншого й не знаходила нічого у темряві, що ховали сталеві шоломи. На землю опускався сніг. Десь завив вовк. Третій, що стояв, опираючись об стовбур дерева махнув рукою й біле коло бар’єру з’явилось на ділянці де вони знаходились.
— Ти знаєш хто твоя мати, Феліціє?
— Ні, — вона похитала головою, відчуваючи біду.
Серце стиснулось, наче від нього відірвали шматок. Важко дихати було, пітьма затьмарювала очі. Воїни переглянулись.
— Зрадниця мертва, бо чоловік її дізнався, — металевий голос наче стрілами пронизав.
— Зрадниця? — перепитала, важко дихаючи. — Не кажіть, що це матуся, благаю…
Відповіддю було мовчання.
— Ксантрія знала, що третю дитину не виносить. Їй було відкрите майбутнє й призначення, від якого та втікала, як звір від вогню.
Вкотре за вечір голова йшла обертом. Хтось наче знущався з Феліції, вивертаючи долю, як кермо машини, кидаючи її життєвий шлях навмання. Холоду тепер вона не помічала. Важка рука лягла на плече.
— Ми — Вартові світу, — друга долоня опинилась на ній, — твоя мати була однією з нас, поки не зрадила.
— У неї інше ім’я, — нарешті збагнула вона, надіючись, що вони помилились.
Намагалась згадати матір, але в уяві відображався розмитий силует без обличчя.
— Це справжнє, — пролунало біля вуха, — до ранку вона зникне з пам’яті всіх, хто знав її. Така плата. Ніхто не дізнається де її могила, а той нащадок перевертнів теж зникне, як привид в темряві, зі своїм сином.
— Ні- ні, — вона підірвалась, але міцні руки всадили назад на камінь, — це все сон! Матуся жива, а я…
— Та, що не повинна була народжуватись, але змушена виконувати її роботу.
— Що ви верзете? — Феліція заглянула в прорізи шолома одного зі співбесідників, надіючись побачити там очі. — Це якась нісенітниця.
— Ти можеш ще разів зі сто повторити ці слова, — третій так й стояв біля дерева, — але долю свою не зміниш. Всі хранительки мертві.
Дівчина не встигла навіть інформацію переварити, як її поставили на ноги. Скривилась від болю й холоду.
— Потрібно показати, бо не повірить.
Не переговорюючись більше воїни потягнули Феліцію за собою. Перший — мов світило у пітьмі, двоє — по сторонах тримали за руки. Світ наче перевернувся.
— Що… Що відбувається?! — озиралась, намагаючись знайти хоч каплю здорового глузду. — Де ми?

Вони опинились на лісовій поляні, що мохом вся поросла. У повітрі вирував напівпрозорий дим. Вартові зупинились.
— Спогади, — констатував перший, що, вочевидь був головним. — Дивись!
Ноги підігнулись та вона впала, коли побачила матінку у білому вбранні та з лілеями у волоссі. Та сиділа біля лицаря в обладунках, ніби оберігала. Дощ йшов, але вона не зважала на непогоду.
— Кожна хранителька повинна оберігати вартового, — пояснив невідомий, брязкаючи обладунками, — ми не керуємо пробудженням, лише той, хто створив нас вирішує коли час прийшов.
— Розламалась грань світів, — черговий голос, хриплуватий, з відтінком роздратування. — За нашим братом тварюка хаосу прийшла й Ксантрія замість того, щоб віддати вартового їй, бо так у долі написано, вирішила захищати його до останнього.