22

Здавалось, пройшла прірва часу, поки вона прийшла до тями у невідомій для неї місцині. Феліція ледь на ноги не вскочила від подиву, бо знаходилась у невеликій печері, де був розведений вогонь. Голова боліла, хриплий кашель виривався з легень, тіло було гарячим. Вона не одразу зрозуміла, що знаходиться тут не одна. Істота відділилась від кам’яної стіни, майже безшумно підійшла до дівчини.
Вампірська призначена знову зустрілась з жахом недавніх днів — монстром, що побачила у ванній кімнаті й заверещала.
— Тихо! — потвора закрила їй рота зморщеною долонею. — Якщо прийдуть твої кровопивці раніше, аніж ми поговоримо — доведеться їх вбити. Всіх до одного.
Серце стискалось від жаху. Хотілось прокинутись від мороку безумства, от тільки Феліція прекрасно розуміла — хворобливі відчуття у видіннях неможливі. Істота не причиняла шкоди, лиш спостерігала, схиливши химерну голову на бік.
Можливо, колись, то була жінка, напевно ще й вродлива, але від людського у неї залишилось небагато.
— Подобається? — монстриця відкрила пащу з гострими зубами, всміхаючись. — Що, кров мого творця, чого боїшся?

Феліція ледь не зомліла. Зціпеніла від подиву та знову плюхнулась на лежанку з дерева, вимощену ялинковим гіллям. Весь дискомфорт від «зручних» умов не турбував. Прикрила очі, дорахувала до десяти, потім знову відкрила й нічого не змінилась.
— Ну так, кров творця мого, — прошипіла тварюка, — ти ж нічогісінько не знаєш, володар помер давно, а батько твій непутящий.
Дівчина застогнала, розуміючи, що вечір сімейних драм не скінчився. Кинула пошук каменюки чи чогось важкого, хоч через свій стан спроба втечі була б невдалою. Істота тим часом підкинула дров у вогонь.
— Я не зашкоджу тобі! — мовила та. — Сенсу немає.
— А можеш?
Голос Феліції здригнувся, а її потворна співбесідниця лиш очима блимнула й підійшла до столу де був казанок і висіли пучки трав, потім — у глиб печери, полишаючи свою гостю на декілька хвилин, принісши воду.
— Заварю трави, — повідомила невідома, — тобі стане легше, але симптоми твої не від простуди, а від того, що нарешті ми зустрілись.
— Тобто?
 Щоб сісти довелось подолати головокруття, припадок болі та кашлю.
— Твій, — вона плямкнула губами, згадуючи щось, — дід, так… Був полювальником, але не простим — вільним.

Монстриця кинула відомі тільки їй трави у казанок й перемішала їх дерев’яною ложкою. Феліція тільки зараз підмітила, що у печері все було необхідне для життя, навіть посуд. Та й істота з останньої зустрічі змінила своє лахміття на пристойний одяг — в’язане плаття, але не носила взуття.
— Вільним, тобто — жив довго й мав великий авторитет. Тобі не розповідали?
— Ні, — дівчина поморщилась від болю, бо мотнула головою, — тільки записи знаходила й листи. Мати — сирота, а тато відмовчувався про своїх батьків.
— З непутящого толку немає, — плеснула у долоні, — володар знав, що його син буде таким, як у воду дивився.

Феліції знову стало зле, вона побачивши, що небезпеки немає, закуталась в плед. Все було майже новеньке, навіть цінник побачила з магазину, зіщулила очі й насупилась.
— Ти їх вкрала?
— У людей цього добра вистачає, — тут же відповіла тварюка, — а мені раз в сторіччя можна й подарувати.
Вона була незворушною, простягнула їй кружку з відваром. Від гарячої води ще пар йшов.
— Мені немає сенсу причиняти зло нащадкам того, хто поділився своєю кров’ю та врятував мене з сестрами.
— Ти не одна?
Вампірська призначена ледь з лежанки не впала від подиву, морщилась від болю й уважно дивилась навкруги чи не з’явився ще хтось.
«Чудово! Впала в емоції, сходила у лісок погуляти…»
— Ще двоє, але не знаю, що з ними, коли творець помер — нас розкидало по світу. Може вже й не живі вони.
Темні очі істоти, наче наскрізь дивились на Феліцію. Неемоційно. Створіння напроти неї здавалось витесаним з каменю чи з льоду і пофарбованим. Лиш дихання було ознакою життя в ній. Дівчина все ж потягнулась до гарячого відвару, відчуваючи спрагу.
— У нас мало часу, — сказала монстриця й сіла напроти Фелі на землю, — скоро кровопивці дійдуть у цю частину лісу, я відчуваю їх енергію, мені ще потрібно тебе повернути.
Відкашлялась, ставлячи чашку на дошку, прикрила очі.
— Голова, — застогнала, — у мене зараз вона лусне від цих подій.
— У тобі достатньо життя, щоб прийти до тями, — фиркнула потвора. — По-перше, для тебе я Едіт, таке ім’я дав мені творець, коли з хаосу витягував.
— Що?
Сил для здивування вже не було. Феліція лиш в’яло питала.
— Він знав, що по роду все буде кепсько через ритуал, — продовжила Едіт, дивлячись на співбесідницю, — тому наказав жити нам й віднайти того, хто вбив його дружину й дивитись за нащадками.
Вона знала, що з бабусею трапилась якась трагедія, от тільки це було так давно й батько мовчав про близьких.
— Першу дружину, — поправила істота, похрустівши пальцями, — друга то є мати твого батька, бо володар довго жив, більше, як звичайний чоловік, через кров полювальника.
— Перший… Другий, — Феліція замахала рукою, ніби хотіла прогнати невидимих комах від себе, — ще скажи, що є третій…
— Ні, але дядько твій служив у вершині мисливського ордену, наразі я не відчуваю його живим, — нарешті хоч якісь емоції, схожі на сум з’явились на обличчі істоти. — Так-с. Мене Джайсан висмикнув з лап хаосу, є такі люди, що забагато граються з гранню світів, вони не помирають й не живуть, а знаходяться в Темній долині, шукаючи хоч промінчик сонця. Певний час ми знаходили слід вбивці-вампіра та все марно. Той втікав, розчинявся у повітрі, наче привид.
Едіт прохрипіла й знову подивилась до багаття, Феліція відпила відвару, морщилась від присмаку трав.
— Потім, прийшла його смерть. Джайсан бачив, що син буде невдахою й рахував його недостойним для знань, — вона плямкнула губами, — всі проблеми й сили він скинув на свого майбутнього внука, бо думав, що хлопець народиться.
— От тільки на світ з’явилась я і всі проблеми на мене налетіли…
Творіння її діда зустрілось з нею поглядом. Сироти по шкірі пройшлись.
— Він написав для тебе декілька щоденників, поки був живим, от де вони — я гадки не маю, — та цокнула зубами й вдарила кулаком по землі, — роботу погано виконую, тебе не охороняю! Скоро й по мою душу з’являться Хранителі, знову у долину затягнуть, а вже краще от такою бути й жити у цьому нікчемному світі!
Феліція ледь не задихалась від поганого самопочуття й потоку інформації, що на неї вилився. Здоровий глузд не хотів вірити у те, що відбувається з нею наразі.
— Істоти, хаос, дідусь, якого тільки на фотографіях бачила… Вампіри, батько! Я зійду з розуму!
— Не зможеш, — прошелестів голос химерної співбесідниці, — тобі потрібно виконати частину угоди, що дісталась у спадок від діда, інакше всім буде біда: тобі, мені, батьку, сестрам, якщо живі, ба навіть патлатому, чиї сили пробудили мене від сну.
— Патлатому? — прохрипіла Феліція, вирячивши очі.
— Вампіру, що тебе у ліс потягнув, — Едіт склала тоненькі руки на грудях. — От так доля звела нас, володарко!
— Не…
— Моя доля дісталась тобі у спадок, — перебила її монстриця, навіть оком не повела, — Джайсан був володарем, частина його крові тече у моїх жилах. Я повинна слухатись — така моя плата за ритуал.
— Так, стоп, — Феліція зітхнула й виставила руки перед собою, — чому ти хотіла мене вбити?
Едіт лиш клацнула зубами й стиснула руки в кулаки.
— Це тобі той патлатий таке сказав? — прошипіла. — Потрібно було йому роздерти горлянку ще тоді, сил у нього не багато, щоб протистояти.
— Про Алана потім, — дівчина зітхнула, масажуючи скроні, що мов свинцем налились.
Жар ніби й проходив, забулась й про головний біль на декілька хвилин, але він повернувся знову.
— Що ти забула у ванній кімнаті? Чому троянди згубила?
— Поговорити хотіла, — буркнула Едіт. — Після пробудження слідкувала за володаркою своєю й не дарма… Квіти, що були у її кімнаті — отрута.
Феліція лиш рота роззявила.
— Свіжа, — пояснила Едіт, — я не знаю чий це запах, що був там, де ти спиш. Кровопивця для мене незнайомий.
— Приїхали, вилазьте! — плеснула легенько у долоні дівчина. — Назад не повертайтесь, бо ще одного зіткнення зі сосною не перенесете!
Монстриця протягнула їй чергову порцію лікувальних трав та глянула так, ніби вже обрала кару, якщо її так звана гостя знехтує пропозицією.
— Пий, володарко! Тобі треба набиратись сил. Попереду складні часи!
Едіт знову вмостилась спиною до багаття.
— Я не знаю, хто твій патлатий, але він тільки здається сильним. Щось з ним не так, володарко, остерігайся!
— Досить мене називати так, — фиркнула Фелі й поставила напівпорожню кружку неподалік себе.
— А той другий, що браслет змайстрував — не такий, яким здається. Він пахне полином.
— Тобто?
— У каламутній річці купається, — служниця Джайсана закусила губу, — тобі потрібно відшукати записи діда. Потім — дізнатись яку долю боргу він сплатив, а що залишилось тобі.