Я втупилася у маленьку дівчинку спершу так, наче вона була видінням. Лука поряд взагалі завмер, а Тео дивився на мене із випробуванням, тож я мусила діяти. Я зробила кілька обережних кроків до дитини та поклала руку їй на чоло. 

…і відразу ж відсмикнула – бо мене наче вдарило током, а на пальцях від дотику залишилися іскри. 

– Що це з нею? – запитала я, повертаючись і до Тео, і до Луки. 

– Вона помирає, – скорботно сказав Тео. 

– Магічна лихоманка, – водночас відізвався мій охоронець. Зачувши слова Тео, він насупився, а тоді повернувся до хлопчика. Той уникав погляду нас обох, а на очах в нього зібралися сльози. 

– Вона не встає вже тиждень. Раніше ще трохи говорила і їла, а зараз взагалі майже не прокидається. Вона вже скоро… 

І тут він заплакав. Я не знала, до кого кинутися першим – до дитини, що, можливо, й справді помирала у старій шафі під час шторму, чи до іншої дитини, що плакала, бо його сестра помирала. 

На щастя, Лука вирішив цю дилему замість мене та підійшов до дівчинки, обережно торкаючись її долоні. Між їхніми пальцями пробігли іскри – так само як коли Альди торкнулася і я. Ось тільки Лука не відсмикнув долоню: здавалося, він взагалі не відчув болю. 

Тео крізь сльози втупився у чоловіка, не відриваючи погляду від його долонь. Я ж тим часом обійняла його за плечі та погладила по волоссю – ось тільки не знала, чи Тео взагалі це помітив. А Лука робив щось дивне й мені не зрозуміле: він водив руками над тілом Альди, бурмотів собі щось під носа, і від цього бурмотіння іскри на пальцях і в нього, і в дівчинки спалахували навіть яскравіше. 

– Що ти робиш? – перелякано крикнув Тео, кидаючись вперед. Я зловила його за плечі та втримала на місці. У те, що Лука збирався нашкодити дитині, я не вірила. А ось заважати його було не варто – те, що він робив, здавалося досить просунутою та складною магією. 

Питання Тео він навіть не почув: все ще залишався захоплений чаруванням. І за кілька хвилин напруженого мовчання з нашого боку я нарешті помітила якийсь його результат: лице Альди набуло більш природного кольору, а сам Лука, навпаки, наче почав бліднути. 

В якусь мить в нього навіть почали труситися руки – і коли я вже подумала втрутитися сама, побоюючись, що він собі нашкодить, він спинився сам. Ще раз уважно обдивився лице та руки дівчинки – на них тепер не літало жодної іскорки – і важко сів на вологу підлогу. 

А за мить – взагалі ліг, розкинувши руки в боки. На пальцях в нього червоними іскорками мерехтіла магія – відмінна від тієї, що я бачила в нього раніше. 

– Я не цілитель, – сказав він за кілька митей. – Але дещо зробити зумів…

Я підозрювала, що саме зробив Лука, і не знала, як до цього ставитися. Він забрав біль Альди до себе – вочевидь, разом з частинкою її чарів. Що це означало, я не знала, але підозрювала, що це досить неортодоксальний спосіб лікування. 

Варто мені було трохи послабити хватку на плечах Тео, як він вирвався та кинувся до сестри, схиляючись над нею. 

Я поспішила за хлопчиком та м’яко торкнулася його плеча.

– Не варто її турбувати зараз, – майже прошепотіла йому я. – Вона все ще спить. І їй точно не завадить відпочинок. У сухості та теплі, – з натяком продовжила я. 

Тео обернувся до мене та Луки з дивним блиском в очах. Він дивився так, наче ми обидва повісили на небо зорі та запалили сонце – і мене це дещо бентежило. Чи проявляв хтось раніше до цієї дитини бодай дрібку доброти?.. 

– То ви… дасте мені роботу? – невпевнено запитав Тео, схиляючи голову. – Навіть якщо я прийду з Альдою?

Я стиснула губи. Роботу давати дитині я зовсім не збиралася – нехай навіть у цьому світі дитяча праця й не була чимось геть незвичним, але я це нормальним зовсім не вважала. Діти мали рости, гратися, спілкуватися з однолітками та вчитися. 

Вчитися.

Я завмерла. Думка, що неоформлена до кінця літала в мене в голові весь день, нарешті примостилася саме туди, де мала бути. І я прийняла рішення – майже блискавично. 

– Ні. – сказала я з посмішкою. – Роботи не буде. 

Тео відвів погляд, а Лука насупився. 

– Я пропоную тобі дещо інше. Ти станеш першим учнем у моїй школі. 

Вражено обернулися до мене всі – не тільки Тео, але й Лука. А я, поки слова відлунювали між звуками дощу, тільки впевнилася у правильності того, що роблю. А що? Грошей в мене – кури не клюють, займатися нічим, та й репутація в Солії настільки підмочена, що гувернанткою ніхто мене не візьме. 

Все, що залишається – відкрити свою, першу і єдину у всій Кесталії школу. Та ще й неабияку, а безоплатну. Бо освіту мають отримувати усі!

– Ти… зараз серйозно? – повільно запитав Лука. Він схилив голову, але у його голосі зовсім не було засудження, радше зацікавлене здивування. 

– Серйозніше нікуди! – рішуче кивнула я. 

І саме в цей момент якісь місцеві боги вирішили додати драматизму моменту, бо дах таки не витримав. Одна з балок, що тримала другий поверх, покосилася, і нагорі почувся страхітливий повільний скрип – дах буквально сповзав. А вже за кілька митей таки справді може звалитися нам на голови.