20

Гарос був одягнений у дивні одежі. Феліція бачила такі хіба що у фільмах чи серіалах — його тіло було обтягнене чорним комбінезоном, поверху — щось на подобі бронежилета, а у руках — кинджал. Руків’я зброї прикрашене червоним камінням, там ще були темні візерунки — символи, що рівним рядком проходились по середині леза й завитки. Вона навіть могла доторкнутись до прохолодної сталі на мить-другу. А потім… Потім її кривдник закував руки у кайдани.
Феліція сиділа посеред темної кімнати на кріслі, заплакана й замучена. Почулись кроки. Він йшов повільно, щось гулко впало на підлогу, ніби чоловік зронив важке. Лайка її мучителя пролунала на весь будинок. Пустий той знаходився за містом. Покинута будівля була частиною одного з вимерлих сіл. Він сам їй про це повідомив, а ще похвастався, що тут його предки мешкали. Чорнильні плями були у думках, але вона чітко пригадувала факти. Дівчина не знала як опинилась тут й де решта вампірів, що її оточували.
Нарешті двері зі скрипом відкрились, задиханий й задоволений чоловік, лице якого було у капельках крові вискалив зуби, мов хижий звір. Вона спробувала рухатись — марно. Руки у кайданах, ноги прив’язані до стільця. Не втечеш, нічого не зробиш, тільки собі зашкодиш.
Гарос нарешті присунув у кімнату мішок, запихався. Цей чоловік був високим та худим. Не мав попиту у дівчат, як пліткували, та й студентки обходили його стороною, не зважаючи, що у якійсь з груп є традиція — хтось обов’язково закохається у викладача. Це константа студентського життя історіями передається з року в рік.
Він ніколи не подобався їй. Ба більше — Феліція ненавиділа його за прискіпливість. То викладач вирішить допитувати її на парі, дратувати, то критикувати її роботи, то тягати за собою у деканат, бо десь у журналі помазка була, що означає — староста чаклувала над оцінками без відома його.
— Ну, Ліціє, ти сумувала за мною?
Гарос підійшов, викликаючи сироти, тіло занило, звідкілясь взялись спогади… Не зовсім приємні, темні, як ніч. Там він її викрадав.
— Я за тобою вже встиг, — чоловік провів пальцями по її щоці, витираючи сльози, — що ти… Для сліз радості ще рано, наш обряд возз’єднання буде незабаром — через декілька годин, як місяць на небі виступить повний. Ця весна… Така чудова, завтра сходимо — побачимо, як квітнуть дерева, насолодимось першими днями спільного життя.
Вона застогнала, не вірячи у дійсність.
— Ві-відпустіть мене, — мовила, потупивши погляд, — я хочу додому.
— У тебе більше його немає, — він зайшов за її спину та розпустив волосся, прийнявся розчісувати його, — ти тепер моя. У наших жилах тече древня кров, що потребує з’єднання. Я давно це вирахував, моя мисливице.
Кожне його слово відлунням відображалось в голові. Гарос нахилився до неї.
— Тебе ніхто не врятує, дівчинко моя. Ніхто! Ти не зможеш втекти після обряду, а вампіри…
Він вказав їй на мішок. Тільки зараз Феліція мала змогу придивитись до нього — скривавлена тканина за собою залишала сліди на старій підлозі, вже була калюжа червона у кімнаті й вона чудово знала — це не фарба й не жарт. Тіло її затремтіло. Гарос ніжно погладив кинджал, що висів на його поясі, потім — показав наповнення своєї здобичі… Там був Алан і її батько… Мертві.
Вона заволала на весь будинок. А Гарос… Той сміявся, наче навіжений.

***

Феліція прокинулась від того, що впала з дивану на ліжко й від власного крику. Алан вже був біля неї, насторожено дивився на дівчину. Ввімкнув світло. Вона витерла капельки поту на лобі й зітхнула з полегшенням. То був сон. Дуже реалістичний сон.
Прикрила очі, приходячи до себе. Вампір опустився на підлогу біля неї, взяв за руку, привертаючи увагу. Феліція ущипнула себе декілька раз, глянула на чоловіка, перевіряючи чи це не черговий сон. За вікном — ніч й спляче місто. Дерева у парку коливались від сильного вітру, той завивав.
— Що ти бачила? — почав він, сухо, навіть серйозно.
— Гарос вас вбив з татом, — вона закашлялась, у горлі пересохло. — А мене вкрав.
Довелось все йому розповісти у найменших деталях, чітко описуючи похмуру картину, що вона бачила. Здригалась від кошмару, мов кошеня від холоду.
«Знову сни. Знову муки, — подумала, коли Алан наказував Чезару приготувати заспокійливий чай й телефонував до інших, даючи вказівки щодо викладача. — Вже й у реальності немає спокою, бо що тільки не стається».
Феліція сподівалась тільки на одне: сон не є віщим, такі у неї іноді бували, інакше… Що їй тоді робити? Здатись Гаросу добровільно, щоб він не катував батька?

***

Їй ще снився Джуліан на днях. Усміхнений з величезним букетом троянд у руках. Потім картина плавно переходила у темряву. Цілитель блукав по замку в обладунках та з факелом у руці. Крався тихо, скоріше за все у таємному проході. Не було тут живої душі. Фелі йшла за ним примарою, намагалась привітатись, але світловолосий вампір не чув. Крокував собі й крокував, звіряючись з клаптиком пожовклого паперу. Потім — вийшов у кімнату.
Стіна зникла беззвучно. Вампір кинувся до робочого столу й забрав шкатулку, оббиту оксамитом, заглянув у неї та всміхнувся. Шмигнув назад у коридор, закриваючи прохід. Феліція підійшла ближче, тоді він обернувся, виставляючи перед собою джерело світла, оглядаючись.
— Хто тут? — прошепотів, тримаючи руку біля зброї напоготові.
Вампір пройшов крізь її примарне тіло, замотав у своєму плащі знахідку й чекав. Сидів тихо на пильній підлозі. Деінде була павутина. Дівчина круги намотувала біля лицаря, що вслуховувався в кожне шарудіння. Факел чадів й потріскував. Здавалось — пройшло пів години, поки у тій кімнаті, що виглядала робочим кабінетом з’явились кроки. Тоді й він піднявся обережно.
Феліція знала прекрасно — в цю ніч над замком роздався крик розпачу та болю. Багато життів було віддано на вівтар втраченої, але не без того важливої речі. Й ця річ знаходилась у Джуліана, посмішку якого вона прокручувала в голові декілька днів, стільки у ній було щастя.