14

Коли вона прокинулась, за вікнами була вже темрява. Тут у кімнаті, вони були панорамними. Останнє, що дівчина пам’ятала після безумств, страху й холоду — те, як Алан ніс її у будинок, а потім… Потім у неї вже не було сил, щоб хоч щось відчувати. Просто темрява, де час від часу проскакували примарні силуети невідомих людей, що наче звертались до неї та просили порятунку, знаки, дуже дивні, такі вона бачила хіба що в фантастичних серіалах. Згадував про себе власник квартири — Бертам, якийсь чомусь сидів на даху багатоповерхівки, біля самого краєчку і задумливо дивився у низ. Мав і декілька хвилин часу й Алан у її снах: на троні, що стояв посеред замку, де він й сидів, з золотою короною, інкрустованою різним камінням, з мечем на поясі. У тронній залі вампір був один, і той сум, що вона помітила в очах примарного силуету змушував серце її стиснутись від жалю. То був дивний час, дивний день.

Джуліан стояв біля столу й щось ретельно помішував у невеликому казанку на пальнику, Алан же задумливо дивився на нічне місто біля вікна. В цій атмосфері примарного миру, стукання скляних баночок, ложок було щось хороше, умиротворююче, в голові з’явились думки, мов дивись, це все, на що ти заслуговуєш — спокійне життя, де тебе лікують, охороняють, ти для цього призначена. Не вистачало ще б якось музики — арфи та канделябрів зі свічками, щоб поринути у цю атмосферу спокою та мовчазності. Дівчина зітхнула, ще раз збагнула, що наразі їй добре, дурні думки в голову не лізуть.
Алан різко обернувся, на його обличчі стурбованість, потім — легка посмішка.
— Прокинулась нарешті, — з полегшенням промовив він, підходячи до двоспального ліжка, — несподівано ти мене покинула, біля самого входу у квартиру.
Феліція оторопіла, від останніх спогадів, що нахлинули на неї, наче холодна вода з відра. Вона мовчала, дивилась в темні очі вампіра.
— Пити? — запитав він та прочистив горло.
Дівчина кивнула. Джуліан тут же опинився біля ліжка та протягнув склянку, схилив голову, мов, тримайте й пішов далі до роботи.
— Що зі мною? — почала приходити до тями вона, сіла, щоб краще бачити й кімнату і вампірів біля неї.
— Виснаження емоційне, — не дав слова сказати цілитель, за що отримав докірливий погляд від Алана, — не тільки, ще й енергетичне, — хутко додав він слова, як й новий інгредієнт ліків, які готував, — у людей таке часто буває у моменти особливого потрясіння, ми — вампіри до такого стійкіші. Ну ще потрібно не забувати про простуду від холоду. Температуру я наразі збив, еліксир допоможе з наслідками, але кашель чи нежить можуть бути.
Феліція кивала, зосереджуючись на хворобливих відчуттях. Все ж таки гуляти по морозу у легких капцях — точно здоров’я не набратись.
Алан повернувся до лікаря спиною, повністю зосередив увагу на ній. Обличчя його зараз було кам’яним, важко їй було розібрати емоції.
— Що з квартирою? — від своїх питань дівчина почала марніти, ледь не випустила стакан з рук, який втримав вампір. — Власник? Хто його… Вбив?
— Вампір, — з неохотою відповів Алан після недовгого мовчання.
Маска спала, тепер, на його обличчі заграли жовна, порожній посуд, що він відібрав у неї, тріснув від міцної хватки. Декілька осколків впали на підлогу, ще маленькі опинились на ліжку. Феліція ойкнула. Джуліан буркнув собі щось під ніс, збавив вогонь на пальнику, підійшов до лідера клану. Алан же дивився то на свою кров, що витікала з рани на руці, то на неї. Їй стало зле. Дівчина тут же відвернулась від них, перемістилась на другий край ліжка, та вткнулась лицем в подушку, сліз не можна було стримати.
— Вибач, — промовив Алан.

***

Коли вони залишились наодинці, він недобре дивився на перебинтовану долоню, кривився, коли брав щось до рук. Джуліан повідомив, що рана пропаде через кілька годин, скоріше не вийде, бо регенерація річ невловима, нею сильно не покеруєш. Феліція дивилась на вампіра що сидів на краю ліжка на темних покривалах. Тут вже прибрали, але стіл посеред кімнати з приладдям залишився.
— Це моя спальня, — мовив Алан, — Маргарет підготує для тебе окрему кімнату якщо бажаєш, але не раніше як завтра.
Вона кивнула.
— Можливо це твоя людина наробила біди у моєму домі? — сухо мовила вона не зводячи з нього очей. — Вампір…
Від його колючого погляду можна було провалитись крізь землю й не факт, що після такого залишишся живим.
— Правду казав Чезар, треба було тебе прикувати до себе ланцюгами, — випалив вампір, — а я вирішив відпустити на волю тепер маю дяку!
— Хвилиночку, — вона піднялась на ноги, ледь не плутаючись у довгій нічній сорочці, ігноруючи легке головокруття, — все логічно…
— То був найманець, судячи з залишків енергії, — Алан опинився біля неї та зазирнув дівчині у вічі, — вони плату беруть, то тільки за вбивства, а не за спектаклі, щоб когось налякати.
Тіло тремтіло, Феліція вхопила його лікоть, щоб не впасти.
— Все одно, як я можу тобі довіряти?
— Я схожий на бовдура? Я не настільки дурний, щоб у себе під носом смітити, щоб потім полювальники шукали замовника й вийшли на мене?
 — Ваших порядків не знаю, — старалась додати сталі у голос дівчина та сильніше стиснути його руку.
— Ти така вперта, — зітхнув він, — чудово ж знаєш, що твої емоції я можу відчувати певною мірою, беззахисна, нещасна…
— Алане!
Він знову зітхнув. Глянув на неї з-під лоба.
— Гаразд! На чому тобі поклястися, щоб ти нарешті повірила, що будь-яка шкода тобі — рана на тілі мені? Бо ти моя призначена, — останні слова він прошептав.
Феліція сіла на ліжко, взялась за голову руками від безвихідності, на щоках — знову сльози.
«Здається, ридання — все, що я можу вдіяти останнім часом», — подумала вона, дивлячись на вампіра.
 — Чому я? Що я такого наробила?
— У мене є декілька версій й мої вампіри вже їх перевіряють, — він розмістився біля неї, відвів погляд.
— І?
— На найманця вийти непросто, це від знаті… Або вороги, або хтось свій, хто тебе не вподобав.
— Чудово! — сплеснула долонями дівчина. — Завжди мріяла дізнатись про існування вампірів й… Померти!
— Ну все-все, — він обійняв її, — досить плакати, сльозами нічого не вдієш.
— У нього були вертикальні зіниці, — прошепотіла Феліція, витираючи очі, — можливо він перевертень?
— Мутація, — скривився співбесідник, — найманці — незвичні вампіри, наче білі ворони серед нас, але сильніші й витриваліші… Я колись зустрівся з таким, отримав добрячий десяток шрамів, але все ж здобув перемогу, пощастило.
Феліція віддалилась від нього на інший край ліжка, вже не знаючи що робити. В голові туман та сотні думок, як зірок на небі. Вона притягнула коліна до грудей та обняла їх. Він мовчки спостерігав за нею.
— Мені немає куди йти. Матері розповісти не можу, та й так важко виношує дитину, добре що хоч навчання немає, — вона ледь не вдарила себе по лобі, — робота…
— Це не проблема, — Алан підійшов до вікна, стаючи загадкою, руки він заклав за спину, — моя призначена працювати не буде, з Давідом я все владнав, твоя подруга телефонувала, довелось взяти слухавку.