12

Вона ніколи не відчувала такої темряви, навіть якщо взяти всі її втрати свідомості за всі роки життя. Їх було до десяти. Але тут… Тут щось було інше. Першим, що відчула — незрозумілий, їдкий запах, що змусив нахмуритись, відчуття нудоти з’явилось одразу після нього. Коли відкрила очі — голова паморочилась.
— Обережно, — незнайомий голос, — ось так…
Хтось поклав прохолодну руку на лоба, стало легше.
— Добре, — знову сказав він.
Феліція не відразу впізнала барона, що представляв інших у питанні супутниці Алана на початку зустрічі. Наразі він всміхався. Атмосфера турботи й чогось домашнього наче вирувала у повітрі. Незнайомець мав світле, коротке волосся, голубі очі та кирпатий ніс. Він був молодим, якщо порівнювати з Аланом чи його сином — сяюча шкіра, без єдиної зморшки, відчувалось, що на людський вік йому вісімнадцять виповнилось. Сильні руки шукали щось в аптечці, як вона зрозуміла, баночки побрязкували, якби не запах чогось кислого та нестерпного, вона б назвала цей момент заспокійливим. На мить все зупинилось та дівчина побачила, як силует вампіра окутав світлий-світлий туман.
По душі пройшлась хвиля і хвилювання, і незрозумілого горя.
— Все добре? — перепитав він, затримавши погляд на ній.
Відповісти вона не стигла, двері зі скрипом відчинились. Стурбований Алан влетів, наче пташка.
— Джуліане, як вона?
— За людськими мірками непогано. Щось знесилило її та змусило втратити свідомість, — відповів той, — я думаю мікстуру намішати, щоб укріпити здоров’я.
— Роби, — кивнув Алан та примостився біля Феліції, зазирнув їй у вічі.
— Перехвилювалась, — сповістила вона тихо, — зі мною таке траплялось.
— А ще результат чиїхось витівок, — додав сталі у голос він та поглянув на Вінсента, що стояв на вході у кімнату, — що вас тут тримає?! Ви вільні, рада завтра, сьогодні я не потребую вашої допомоги.
Герберт з сином вклонились та пішли. Чезар закрив двері за ними. На мить у похмурому приміщенні з диванчиками по центру нависла тиша. Потріскували свічки, з залу ще можна було почути одинокий звук скрипок, та брязкання металу, адже Джуліан щось змішував у кубку.
— На сьогодні досить, — звернувся Алан до неї, — приймаєш ліки і їдемо додому.
— Але…
— Пізніше.
Він так на неї поглянув, що Феліція зрозуміла — наразі не потрібно базікати лишнього. Вона зітхнула, відпускаючи страх та нерви, що засіли у ній. Джуліан скінчив роботу, дав главі клану у руки келих, той поглянув на коричневого кольору рідину, що виглядала наче кава з молоком.
— Зелена категорія останнього порядку та червона, там перший.
— Джуліан дуже талановитий цілитель, — мовив Алан протягуючи їй напій, — таких зараз важко знайти.
Вампір скромно посміхнувся на манір, мов, це так, але мій талант перебільшено.
— Можеш йти, я сам проконтролюю наслідки. Чезаре, готуй машину.
Він віддавав накази, а їй залишилось тільки змиритись та пити солодкі ліки.

***

Казати щось Алану під час дороги сенсу не було, тому Феліція мовчала, час від часу потопала у вирі віртуального світу — то переписувалась з Реною, то намагалась достукатись до Барта. У світі останніх новин, вони не бачились декілька днів, що й непокоїло її, а з іншої — навіть добре, що юнак не здогадується про її справи.
«Здоровішим буде, — майнула думка, — хтозна чи не вип’ють його кров, я хоч під захистом».
Він був її першим коханням з часів підліткового віку. Разом вони вже рік, правда. Феліція була щасливою поряд з Бартом, але чогось їй все-таки не вистачало: або сни окутували відбитком страху у повсякденності, або він був холодним та замкнутим, або вона іноді відчувала себе «не такою».

— Ти щось будеш? — запитав Алан, перед тим, як вони ввійшли в кабінет. — Голодна напевно…
— Нічого, — буркнула дівчина, — хутчіше, я хочу, щоб цей вечір закінчився.
Після ліків їй було краще: тривога й страх зникли. Єдине, чого хотілось — поставити всі крапки над «і» у цій історії. Кабінет був для неї не затишним місцем, тільки пусті книжкові полиці чого вартували — поглянеш на них й сум нападає. Читати вона полюбляла, тільки з браком часу та навчанням доводилось відкладати книги на потім.
— Ну? — сіла вона у крісло перед столом. — Свою частину угоди я виконала, тепер твоя.
Вампір усміхнувся, притягнув до себе один з фоліантів, що лежав на столі, відкрив та подав їй.
— Читай!
Алан відійшов до вікна, заклав руки за спину, очікуючи чогось.
— В голос, — наказав він.
Феліція прочистила горло та поморщилась, інформація здавалась їй абсурдом.

— Вампірська призначена, — почала вона з паузами, текст був рукописним та потрібен був час, щоб розібрати гоструватий почерк, — явище рідкісне, дослідити чому воно трапляється за всі свої сімсот років життя я й так не зміг. Окремі випадки приватного спілкування дозволили дійти висновку, що це спеціальна людина, що долею дарована тому чи іншому вампіру. У вищих шанс зайти її дещо кращий, але й знав випадки, коли й нижчі вампіри отримували такий дарунок. Важко встановити ймовірність, до прикладу я так й не надибав свою. Закономірність примарна ще при визначенні її, як казали, не одразу розберешся, але доля буде все одно зводити вас день за днем.

Вона поморщилась, підняла погляд на чоловіка, той обернувся.
— Якась нісенітниця, — фиркнула дівчина, — що я тут повинна зрозуміти?
— Вивчай далі, — настояв він, — ну…

— У трьох випадках з десяти все життя призначеної до зустрічі з її вампіром, як і після неї, можуть супроводжувати паранормальні явища, які не притаманні роду людському і є предпосилками містичної сили вампірів.