11

Алан вдивлявся у своїх нащадків: Гербертом звали його сина, що мав коротке волосся. Досліджуючи його, можна впізнати батькові риси обличчя: гарні вилиці, але материні сині очі, трішки сумні та ніби важкі, наче вже не перший рік ті щось приховують та не витримують тяжкої ноші. Він лише на декілька сантиметрів був нижче за нього та був слабший фізично, вампірський вік відігравав тут велику роль. Герберт був його гордістю, однодумцем, у ньому була та воля, яку відчував у собі Алан, піклувався про майбутнє клану та намагався вгодити батькові. Одягнений він сьогодні у чорний костюм з особливою брошкою — гербом клану з лівої сторони, кільце статусу також виділялось серед худих долонь. Він сидів у кріслі напроти столу та спостерігав за своїм чадом — Вінсентом. Той стояв побитим серед кабінету, намагаючись знайти оправдання, хоч якось викрутитись від звинувачень.

Глава клану не любив цей замок, та й взагалі країну, багато спогадів приходили у думки з темних куточків пам’яті, саме тому він віддав цей шматок володінь Герберту та Вінсенту. В результаті — доведеться добряче попрацювати, щоб владнати справи. Вампіру не подобався кабінет, де висіла зброя на стінах, а вишиті гобелени зображали сцени баталій його роду, де, якщо знати історію, можна було і його віднайти. Феліція, що сиділа з боку, хвилювалась. Якщо днем чоловіку було цікаво сперечатись з нею, подивитись її реакції, знаючи, що скоріше за все дівчина забула, що він сприймає її емоції, ну або частину їх. Вир страху, що охопив її, накрив Алана неприємним туманом, що мав їдкий запах. Він на мить уявив, як їй було боляче, коли організм боровся з наслідками необережності Вінсента.
Коли людина має намір стати вампіром, вже після того, як доброволець проходить підготовку та випробування, йому дають еліксир. Ця рідина є складною по формулі, багатокомпонентною, але виглядає як звичайна вода і не має запаху та приводить до серйозних змін в організмі. Добровольця заковують ланцюги й той, волаючи на всю фортецю тіні за ніч змінюється, якщо йому посміхнеться удача, а не прийде смерть.
Алан прекрасно пам’ятав муки його друзів, що вирішили рушити у вічне життя. Він радів, що Феліція відбулась малою кров’ю, біль відпустила, ініціація не звершилась, вона залишилась людиною. Напевно.
«Кістки викручувало, організм боровся, серце з грудей вистрибувало, а він… Сидів і нашіптував про зустріч з чистого аркуша… З моєю призначеною!»
Чоловік кулаком гримнув по столу з чорного дерева.
— Досить! — процідив крізь зуби він. — Казки будеш розповідати своїй нареченій!
Дівчина тремтіла, опустила погляд вдивляючись в гладку поверхню де був його кулак, наче чекала, що та трісне.
— Феліціє, — рука його тут же погладила її долоню, заспокоюючи, голос став ласкавим, — я ще побесідую зі своїми спадкоємцями, а ти будь добра — розважся, відпочинь.
Чезар тут же показався у дверях, йому провести він й доручив свою дорогоцінну гостю й наказав йому повертатись у кабінет. Пройшла ще хвилина, поки кроки у коридорі зникли.
— Ти думаєш, за ці декілька днів, що я провів у місті, не встиг дізнатись про твої справи?! — Алан не стримувався, прекрасно знав, що їх мало хто побачить чи почує, це крило замку суворо охороняється. — Не відчув вашу роботу над нею у натовпі?
Очі Вінсента були готові вилізти з орбіт. Він стояв, мов вкопаний та й на обличчі була розгубленість, яка змішувалась зі злістю та розпачем. Герберт поки не втручався, задумливо спостерігав за оточуючими.
— Вона могла померти на Месоліс, — холодно мовив глава клану, дивлячись у вічі онуку, — знову хочеш повторити те, що було років двадцять назад? Гоніння за кланом та прокляття? Йди до свого прадіда…
— Діду, — не витримав винуватець, — проста смертна могла і померти від хвороби.
— Смертна, — процідив крізь зуби Алан, — смертна…
Останні події остаточно його доконали. Руки самі потягнулись до Вінсента, той навіть не очікував такого повороту подій, приглушено охнув, коли родич втиснув його в стіну та почав тремтіти, коли Алан вхопив його за шию.

— Смертна, — знову процідив крізь зуби він, — ти хоч знаєш у які проблеми влип через неї?
«А я й міг не зустріти свою призначену, вона б померла від рук його, якби не добра вдача!»
Лють розповзалась по тілу й чоловік починав втрачати контроль над собою, пальці стискались сильніше, за Феліцію у цей момент від ладен був вбити й не глянути на наслідки. Наполоханий Герберт опинився біля них, намагався розборонити.
— Батьку, — говорив він, — батьку, це є спадкоємець, помилуй!
Важкий й затяжний видих. Вінсент сповз до підлоги, відкашлюючись. Алан, прикривши очі, повільно відійшов до вікна, заклав руки за спину, він вглядався в темноту неба.
— Що ж ця смертна тобі так голову затуманила своєю красою…
— Не твоя справа, — перебив його глава клану, — я вдівець і маю право на будь-які вчинки, а ти слідкуй за своєю жінкою й сином!
Ще декілька митей в кабінеті стояла тиша. Не вистачало ще блискавки посеред зимового неба, щоб підкреслити його лють.
«Чому саме я? Чому зараз? Втрачати контроль над собою, перетворюватись в того, кого засудив».
— Чистого аркуша не буде, — проскрипів Алан, повернувшись до своїх чад, особливо поглядаючи на Вінсента, — тебе позбавлено права брати участь у раді, поклади на стіл відзнаки — баронську й знак спадкоємця.
Хвиля обурення була тільки від онука, той метнув брошку та кільце на стіл.
— Я можу йти? — в голосі його було незадоволення.
Звук удару. Тепер Герберт підняв руку на сина, який тут же опинився на кам’яній підлозі.
— Ти що собі дозволяєш?
— Молода кров, — тут же прокоментував Алан повертаючись за робочий стіл, — з неї проблем більше, аніж чогось розумного. Ти вільний, Вінсенте. Фортеця чекає на тебе, до неї — тільки один невірний крок.
— Почекай мене у коридорі, — додав Герберт, провівши сина до дверей.