10

Коли приїхали до місця призначення було близько дев’ятої. Феліція відчувала тільки глибоке хвилювання і бажала, щоб цей вечір скінчився хутчіше. Все ж таки з кожним кроком її кидало то в жар, то в холод.
Вони знаходились у дворі замку, як це дивно не виглядало. Так, Феліція, як та, що вчиться у сфері туризму та готельного бізнесу, чудово знала, що такі будівлі є біля їх міста, вони не відкриті для чужого ока, адже є приватною власністю. Вона відчувала себе принцесою, або героїнею історичного роману перебуваючи тут.
«Скільки йому років? Тисяча? Лоур, якщо не помиляюсь… Цей замок пережив дві війни, що були на наших землях… Хоч якось потрапила сюди».
— Всі замки світу належать нам, — пояснив Алан, — деякі як музеї, але є такі, що є місцем зустрічі, та й магія біля нього не пускає чужих.
Фелі бачила у темряві обриси башт, а у дворі, на кам’яних мурах мерехтіли ліхтарики, давали світло на дорогу та на невеликі кущі, що росли у дворі. Небо було зоряним, повітря — морозним, пробирало до сиріт на шкірі.
«Чи це від хвилювання? Чи то від страху? Чи від холоду?»

Маргарет з батьком йшли позаду них, тримаючись тінню, лиш чутно було їх кроки. Фелі здивувалась від того, як доріжка ідеально вичищена: не було ні льоду, ні снігу, ба навіть по обабіч все було акуратно, наче хтось цілий день тут добре попрацював.
— Володаре! — двоє відділились від стіни та поклонились. — Раді бачити вас, пане!
Алан ніяк не відреагував на привітання, лиш кивнув, він повернувся до Чезара.
— Друже мій, будь ласка, поглянь чи все приготовано так, як потрібно, Феліція повинна знаходитись біля мене весь час.
Слуга, нічого не говорячи, показав доньці слідувати за ним та квапливо зник за високими та масивними дверима.
— Все буде добре, — прошепотів чоловік, — не переймайся.
Феліція поглянула на нього серйозного та суворого, в очах встигла вловити хвилювання, але все ж… Алан поводив себе спокійно, показував над іншими владу.
— Ти ж не просто один управителів, — врешті решт збагнула вона, — ти єдиний. Самий головний.
Голос тремтів, картинки дня зіставилися у голові: тепер їй стало зрозуміло, чому Маргарет так боялась щось сказати не те, коли допомагала їй готуватись, то називала тільки «пані» навідріз відмовлялась вживати інші форми та переходити на «ти».
— Ти мене обманув, — проговорила дівчина, дивлячись на замок, — а тепер я повинна нести вдвічі тяжчий вагар…
— Чезар добре попрацював над тобою, — він не питаючи згоди, обійняв її на що дівчина вхопила його за зап’ясток вільної руки, — не бійся, а підіграй, — прошепотів на вухо.
Все ж не зважаючи на душевні метання, крик здорового глузду у думках, її почала манити атмосфера ночі та загадковості. Алан пахнув зеленню, наче після дощу у лісі, ірисом та спеціями. Вона важко зітхнула, голова йшла обертом від емоцій та подій.
— Тобі ніхто не нашкодить, — повторив він кілька разів, а потім відпустив.
Переклав у іншу руку тростину, розстебнув пальто та шукав щось у кишені.
— Ось, — він протягнув каблучку зі смарагдом, — ніхто не буде чіпати тебе, але це знак… Знак, що ти моя.
Слова звучали по-особливому. Феліція не одразу зрозуміла їх значення.

— Це потрібно для вечора та нашого плану?
— Так. Потім можеш залишити її собі, я подароване назад не повертаю.
— Лиш на сьогодні, а потім віддам!
Вампір сумно посміхнувся, обережно надягнув каблучку на палець.
— Це означає, що я твоя коханка?
— Так.
— Іншого від тебе не очікувала, — фиркнула та відвернулась дівчина.
Якраз Чезар виглянув з-за дверей, сповістив, що все готово та вони й пішли. Замок вражав пишністю та розкішшю. Спершу в неї забрали верхній одяг, потім — вона уважно оглянула себе у дзеркалі: чорна сукня до підлоги з вирізом від коліна, туфлі довелось одягнути вже тут, з чим допомогла Маргарет, волосся вирішили розпустити, так більше сподобалось Алану.
— Нас чекають, — повідомив вампір, — за традицією не мають права вийти з залу на зустріч.
Маргарет з батьком пішли до інших. Феліція затамувала подих, прикрила очі, та міцніше стиснула руку супутника.
— Відпустиш і все, — прошепотіла вона, — тільки один вечір…
Він нічого не відповів у безлюдному коридорі, лиш підвів до дверей, у які один раз стукнув, ті зразу же відкрились. Великий зал наповнений… Вампірами злякав, як і строгість у вбранні — чоловіки у костюмах, жінки у платтях то чорного, то білого кольору. Саме приміщення було готично-сучасним з великою кришталевою люстрою, високою стелею та доріжкою до площадки де був… Трон. Вмить все стихло, лиш дрова у камінах потріскували. Вона йшла та вдивлялась у різноманіття гобеленів та картин, то на стяги з пантерою у ногах якої знаходились сухі вітки дерева, як живого, так і з цвітом.
«Ви повинні поводити себе достойно, — згадала слова Чезара, — не показувати зайвих емоцій, не встрявати у розмови, якщо не просять і не відповідати на провокації».
Повільні кроки, Алан користувався палицею, виставляв її за доріжку, поцокуючи по камінню, люд кланявся, застигав так й не підіймався. Вже біля самих сходів їх чекало двоє: той, кого вона пам’ятала з вечора та чоловік схожий на нього, але набагато старший. Обоє спантеличенні, занепокоєнні та бліді. Ні це не була вампірська бліднота, це миттєвий стан від здивування, особливо вже знайомець занервував, коли впізнав її, опустив погляд.
— Батьку, — поклонився старший, — це така честь зустріти тебе, володарю!

— Діду, за радість приймати тебе у цих стінах, — знову поклін.
«Очманіти. Що? Він його онук?»
Феліція ворухнулась, але він її здержав, легенько всміхнувся.
— Потім поговоримо, — Алан був незворушним та подав їй руку, допоміг пройти по сходинках.
Дівчина про себе благала, щоб не зачепитись і не впасти, але обійшлося, Алан показав їй на місце біля трону та й сам сів.
«З глузду з’їхати… Скільки їх? П’ятдесят, сімдесят? Чи сотня тут? Чезар казав, що буде верхушка клану — вищі вампіри, аристократи».
Ніяких зайвих рухів, ніякого розслаблення в тілі, Алан не випускав з рук палицю, кінчиком якої вдарив по підлозі. Напруження в повітрі ніде не зникло. Вона спостерігала з висоти, як люд вирівнюється, тишу ніхто не переривав. Догадалась, що його поведінка та жести показують, як іншим себе вести.
«Так, у придворних етикетах таке було, мабуть… — думки спутались, наче туману хтось туди напустив, погляд все хотів зачепитись за одного з його родичів, ті, до речі стояли неподалік, біля сходинок, спинами до них, — а ще… Що я повинна зробити?»
Маргарет згадувала, що багато аристократів повинні були терміново їхати до міста з інших куточків країни, але не говорила про статус Алана, замовчувала його, говорячи, що він сам все вже зазначив. Вона бачила служницю, що стояла біля батька.
«Панно, етикет змінювався востаннє років триста тому, вампіри шанують традиції, вам потрібно не помилятись, адже це впливає на репутацію вашого супутника».
— Що ж клан мій, — голос його був незвично голосний та безжальний, — прийшов час поглянути як ви поживаєте, змусити заплатити по боргах.
 На останніх словах Алан поглянув на онука, той наче відчув це, схилив голову, наче винний у всіх бідах світу.
— Рада буде завтра, — зробив невелику паузу, — є нагальні питання, тому раджу баронам не запізнюватися, а сьогодні провести в міру чудовий вечір. Нас чекають великі справи!
Феліція тримала беземоційний вираз обличчя, хоч сироти по тілі бігали, хвилювання бушувало морем, вона відчувала, що багато уваги зосереджено на ній, хтось приміряється, думає нехороше, щоки горіли.
Її стілець був без спинки, тому доводилось тримати поставу, та змоги не було кудись вжатись хоч на мить, щоб розслабитись. Відчувала себе білою вороною, пальці стиснули каблучку, в голові з’явились декілька картин.
«Я її бачила… Бачила у сні, жахливому, де власницю вбили».