8

Він стояв біля вікна, вдивляючись в темряву вулиць, в поодинокі світла у інших будинках, та все не міг збагнути, змиритись з реальністю. Сьогоднішній вечір — жменя снігу, яка потрапила за комірець: бадьорить, змушує активно рухатись від незвичного відчуття холоду і вживати нецензурні слова.
«Я навіть зупинився у будинку напроти, коли ще не знав про неї, та й квартиру обирав помічник».
Алан багато чого пережив: був і вінценосною особою, брав участь у війнах, потерпав від інтриг та підлості ворогів, кожен раз встаючи знову і знову від поразок, керував кланом, потім спостерігав за правлінням сина і онука, пережив крах роду на королівському престолі… Кожне випробування він виніс достойно, а тепер… Думки сплутались в голові в клубочок — спробуй розбери яка й де. Він сів у крісло, важко зітхнув. У кімнаті було приглушене світло, саме тут за ці дні перебування у місті вампір полюбив сидіти та дивитись у вікно, наче його щось манило.
«Ось, тепер дізнався», — подумав він.

Імпровізований кабінет, адже раніш тут нічого не було, вміщував в себе кілька пустих книжкових шаф, робочий стіл, диванчик. Декілька картин його улюбленого художника розміщувались на стінах темно-бежевого кольору. Він був в захваті від майстерності митця, здавалось, що його роботи іноді оживали, розповідали свою історію спостерігачу. Скромний творець під псевдонімом «Морохір» був невідомим йому, хоч як Алан не намагався дізнатись про нього більше, застосовуючи свій вплив та зв’язки. Двері відчинились. Високий, худий чоловік ввійшов без дозволу, ніс на підносі напої.
— Я заварив для вас чай, пане, — мовив Чезар.
Його волосся було коротким та світлим, віком вампір був на декілька десятків років старшим за Алана, ще служив його батьку. Але доля є доля, слуги змінюють сторону, обирають нового володаря з яким їм буде краще, так було і з ним. Він ще ніколи не бачив біля себе такої відданості, Чезару можна було довірити багацько справ і не хвилюватись, що все піде шкереберть, або він зрадить. За це й Алан його поважав і не жалів для свого слуги ні достатку, ні гарного відношення, хоч і його приналежність до простих вампірів іноді все псувала, але володар закривав на неї очі.
Чашка опинилась на столику, біля неї — невеличка тека.
— Як ви просили, — почав Чезар своїм звичним, спокійним голосом, — я знайшов інформацію щодо дівчини, чиє ім’я ви надіслали, але це не все, більшість я не встиг роздрукувати, часу було обмаль.
Слуга посміхнувся, точніше, зробив зусилля, його обличчя зовсім мало відображало емоції, наче було маскою.
— Сідай, — мовив Алан, беручи до рук папку.
Хвилювання з кожною секундою розходилось по тілу, він боявся, що дізнається про Феліцію щось недобре. Все ж не кожен день трапляється на дорозі твоя призначена. Чоловік зітхнув: фото, потім документи її, точніше — їх копії, номер телефону, адреса соціальних мереж, інформація про батьків та навчання.
— Все ніби звичайне, — тихо вимовив він, заспокоївшись, — ніяких зв’язків з криміналом, темних справ…
— Звичайна смертна, — добавив Чезар, відірвавшись від духмяного напою, — батьки мені трішки дивні, але то таке.
— Ти завжди недолюблював людей, скільки я тебе пам’ятаю, — пробуркотів Алан, задивившись на усміхнену Феліцію.
— На те були свої причини. Декілька шрамів та поранень від фанатиків ви маєте, теж, пане, але все ж любите їх, а я — ні. Чому саме вас зацікавила ця дівчина? Щось сталось?
— Дехто знову влип у пригоди, — зітхнув Алан, — якраз з тією дівчиною.
— Намагався знову свою витівку втнути? — брови співбесідника трішки піднялись від здивування. — Що на цей раз? Вбивство? Пограбування? Домагання?
— Слава силам всі живі і цілі, — похмуро видав володар, відкинувшись на спинку крісла. — Але справу таку втнув, що якби полювальники дізнались би — доля клану була під питанням. Я своїми руками його б покарав, а може ще це зроблю…
Алан зробив невеличку паузу, задумавшись. Він знову підійшов до вікна, намагаючись знайти її оселю, щоб побачити світло, чи силует дівчини, та все було марно. Будинки знаходились одне напроти одного, їх розділяла дорога — широка та невеличкий вузенький парк перед багатоповерхівкою. Все одно, якщо зосередитись, він міг бачити фігурки людей у вікнах.
«Вона, напевно, вже спить, котра вже? Одинадцята? Сам їй казав, що сил не буде в неї».

— Ця дівчина, — говорив він тихо, наче боявся, що хтось підслухає, — моя призначена.
Вампір дивився прямо, заклав руки за спину, чудово чув дзенькіт чашки, що випустив Чезар. Настала цілковита тиша.
— Якби він не був мого роду, то фортуна начхала б на нього та й не всміхалась би, — врешті повернувся він до співбесідника та розвів руками. — Уявляєш, що втнув? На Месоліс Феліція випадково випила еліксир ініціації.
— Як? — видихнув Чезар.
На нього було кумедно глянути, слуга намагався оговтатись від почутого, очі трішки збільшились, ніби мали намір вилізти з орбіт, але лице залишалось спокійним. До таких манер Алан звик давно.
— Тепер ти знайшов відповідь, чому на Месоліс мені було так зле?
— Але, пане, дівчина вас ще тоді не знала…
— Це не має різниці, — перебив його вампір, — вона дізналась про нас та перевертнів у цей вечір, тим паче біля неї був мій кровний родич.
— Чудеса. Що будете робити?
— Я ще не вирішив, вірний друже, — задумливо виговорив Алан, — вона від мене нікуди тепер нікуди не втече, але втягувати у небезпеку не хочу, — зітхнув він, — ще поміркую.
Він читав, що мить, коли дізнаєшся про призначену по-своєму особлива. Алан припускав, точніше — був впевнений, що її сни та всі дивини, що траплялись з Феліцією через нього. Про це він її не сповістив, тільки натякнув, не хотів доводити до розпачу, та й сам не знав що робити. Тема призначених не досліджена добре, є роботи вищих вампірів, але їх мало, ніхто не описував особливості, а ті історії що дійшли до верхівок кланів вампірських — рідкі рукописи у невеликій кількості екземплярів. Все було так складно, що голова тріщала від інформації. Але одне він знав точно — вона призначена. Його призначена, та, на зустріч з якою він втратив сподівання за роки свого життя. Ще відчував містику, тонку нитку зв’язку їх і знав: Феліція може обірвати її в будь-який момент, що буде мати наслідки для нього, завдасть нестерпного болю. Алан ще раз поглянув на будинок напроти.
— Збирайся Чезаре, — наказав він, — провідаємо декого.