7

Вона втомилась від тривог цього вечора, що приніс безліч питань, на яких хотілось отримати відповідь. Алан був, на диво, спокійним, тримався впевнено за кермом, створив атмосферу маленького затишку. Феліція сиділа на передньому сидінні, спостерігала то за дорогою, то за вампіром ще й говорила з ним, або вирувала у думках. Вона повірити собі не могла: Алану вдалось змусити вирішити її справи з подарунком, далі вже не вистачило сил. Здалось, що він би й одяг вирішив з нею купувати, так вже себе поводив, наче ця метушня йому подобалась, ще й встигав вирішувати якісь свої справи через телефон, відповідаючи на дзвінки.
— Це все через мене? — спитала вона його біля магазину.
— Не тільки, — пробуркотів чоловік, — мені потрібно було дещо уточнити.
Зараз, під час дороги, з ним було добре. Феліція розслабилась, адже відчула: йому можна довіряти, принаймні у ці хвилини, спостерігала за ним, ловила себе на думці, що їй подобається він, його плавні манери, щось було в Алані магнетичного.
«Він вампір, — думки нагадували про реальність, — треба бути обережною».
Вечірнє місто виглядало казковим. Сніг опускався на землю, прикрашаючи її білим кольором, місяць та зорі вирували в небі, змушували затримувати погляд. Навіть зараз Феліція дивилась крізь скло вверх.
— Сьогодні вони по-особливому чарують, чи не так? — пролунав його оксамитовий голос.
— Так, — тихо відповіла вона.
— В моєму житті було всього декілька таких надзвичайних зоряних ночей, і всі вони були в непрості для мене дні.
— Скільки ж ти їх бачив?
— Безліч, — хмикнув він, — за декілька сотень років все починає здаватись одноманітним: трава, дерева, люди, хоча є виключення, але не будемо про них.
— Багато вас? — дівчина повернулась до нього, повністю зосередивши всю увагу на співбесідника.
В ній проснулась цікавість та натхнення: хотілось жити, покинувши весь страх, забувши ті кошмарні сни, історії, як здавалось, реальних людей, що не давали спокою.
«Все ж для такого я була призначеною, — вирішила у ту хвилину вона, — для такої долі: знати про них, а ще для чого?»
— Вампірів трохи більше за перевертнів. Якщо запитаєш, хто краще, то відповіді немає. Ми у свій час ворогували з ними, потім — між собою, поки не змусили нас мир заключити вищі сили.
— А у світі тільки вампіри й перевертні? Чи є ще хтось?
Він зітхнув.
— Я не хочу втягувати тебе у цю справу. Повір, — зробив паузу, задумуючись, — але інформація знайде тебе у снах, якщо вже не спіткала, або ти будеш намагатись дізнатись та втрапиш в халепу.
— Я й так вже багацько почула, хоча мало що дізналась про свого рятівника, — останнє слово вона проговорила з особливою інтонацією.
Він посміхнувся.
— Будеш бачити ще більше, — зробився серйозним, — ми з тобою зробимо невеличку угоду: я тобі розповім, але мені знадобиться твоя допомога, завтра чи післязавтра.
— І що я повинна буду зробити?
— Ще точно не придумав. Скоріше, підеш зі мною до своїх кривдників на вечерю.
— Чудово, — розвела руками вона, — і гляну як вони п’ють кров? Потім мене знудить і я зовсім розум втрачу.
— Феліціє, наразі ми не вживаємо її, рідко — тваринну, ще рідше — людську.
— Ще запроси мене на полювання, — градус сарказму в її голосі наростав.
На обличчі з’явилась посмішка, звісно, Феліція могла глянути на себе зі сторони у дзеркало, але погляд направила на співбесідника, пильнувавши за ним. Пройшло десь секунд тридцять, поки вампір відволікся від дороги, зніяковів, а потім припаркувався за першої згоди. Вона нічого не говорила.
— Я не хочу бачити цього психа, — випалила дівчина, — думаєш, я не пам’ятаю, як він гладив моє волосся і собі під ніс промовляв, поки у грудях був нестерпний біль?
— Що саме?
Тепер ніяковіла Феліція. Алан перестав стримувати злість, руки його дужче обхватили кермо, легенький тріск вона почула, ніби щось ламається. Обличчя чоловіка, наче загострилось, враз його риси стали різкими, тінь пройшлась по лобі, спустилась до шиї. Дівчина закрила очі та похитала головою, відганяючи морок. Вампір вхопив її за руку.
— Що він сказав?! — від погрозливих ноток пройшлись сироти по тілі.
В зимовій одежі стало холодно.
— Ти ж не з’їси мене? Не вип’єш кров? — випалила Фелі тремтячи від страху. — Ти обіцяв…
Алан шумно видохнув та замружив очі. Пасма його волосся впали на лице.
— Трясця його, — прошепотів він, забираючи руку від дівчини.
— Я сама додому доберусь, — вона заметушилась.
Вампір натиснув на одну з кнопок панелі та двері не піддавались. Феліція все дужче й дужче розчаровувалась у своєму виборі, картала, поносила себе на чому світ стояв.

— Я дав тобі слово, — почав він льодяним тоном, дивлячись на поодиноких перехожих у світі вуличних ліхтарів, — значить я його виконаю: доберешся додому з безпекою, ніхто тебе і мізинцем не скривдить.
— Відкрий двері!
— Або що? Виб’єш скло у дорогій автівці? Поранишся, будеш намагатись вилізти? Далі? Закривавлена підеш по вулиці у зимову пору, залишаючи сліди на снігу?
Вона на мить задумалась, обняла себе, втиснулась у сидіння.
— Однаково.
— Які ви люди іноді імпульсивні…
— А ви психи!
— Феліціє, — прочистив горло Алан, — скажи мені, що він буркотів, інакше я тебе не відпущу. Чуєш? Будемо сидіти в машині до ранку!
— Чудово, я посплю, якраз зійде сонце! — посміхнулась вона. — А ви ж його боїтесь…
Його сміх перебив її. Алан подивився на свої руки, прочистив горло.
— Вищим вампірам сонце не шкодить. Ми жили в цьому світі з початку його створення, як і ви, думаєш, за кілька тисяч років не знайшлось майстра-артефактора, щоб зменшити вплив проміння? Еволюція на нас не працює?
Вона почувала себе загнаною в кут, знову опускались темні думки-спогади: сни, дитинство… Все нахлинуло великою хвилею, від чого їй стало зле, горло душило, Феліція почала задихатись. Вона не помітила як вампір вискочив з машини, лаючись, тільки відчула як двері відкрились. Міцна хватка вхопила за ліктя та потягнула на себе. Морозний холод проходив по обличчю, був ковтком живильного еліксиру. З часом темнота пройшла.
— Спокійно, — тихо говорив чоловік, притримуючи її, ледь не обіймаючи, — я з тобою, все буде добре.
Світ ожив. Звуки дороги, вирування вітерця, прохожих опустились на неї крижаним потоком води. Феліція наче виринула з ополонки, зробила декілька глибоких вдихів, застогнала.
— Ось чому я не хотів тебе залишати наодинці, — тихо мовив він біля вуха, — з тими, хто дізнається, таке буває. Прийдеш додому — тоді все налагодиться.
Вона кивнула, зазираючи у його темні вічі. Сніг опускався на волосся, вампір цього не помічав, але турботливо змахував сніжинки з неї.
— Він сказав, — прохрипіла дівчина, — щоб я вижила, тоді все розпочнеться з чистого аркуша. Ми знову зустрінемось.
Алан крізь зуби випалив щось незрозуміле. Вони так ще постояли з хвилину, поки їй не стало легше.
— Що це було?
— Приступ, — відповів коротко, відводячи погляд.
— Тобто?
— Ти перейшла грань між тим, хто не знає, і тим, хто в справах бере участь.
— Чудово, — саркастично мовила дівчина. — До дивакуватості ще додаємо морок і взагалі я вже не зможу жити нормально.
Сум розтікся по душі. Хотілось зіткати з нього плед та закутатись, сісти посеред дороги, спостерігати за темним небом та сніжинками. Алан поглянув у гору — зірок вже не було видно.
— Феєрія скінчилась, — констатував він, — а можливо бачили її тільки ми.
Феліція не придала значення його словам, кивнула, та сіла у машину. Вона була розсіяною, намагалась зібратись з думками.
— Відпочинь, — він торкнувся її долоні, — скоро будемо на місці.